Загалом як у тому, так і в тому разі, чи то йшлося про враження, навіяне виглядом мартенвільських дзвіниць, чи про ремінісценцію, викликану нерівністю бруківки або смаком мадленки, враження слід у поті чола витлумачувати як знаки відповідних їм законів і понять, намагаючись мислити, тобто добувати з мороку те, що я відчуваю, і перетоплювати його в духовний еквівалент. Та хіба цей спосіб, як здавалося мені, єдино можливий, не був, власне, творенням мистецької речі? У голові мені зароїлося все те, що звідси випливало: якщо йдеться про такі ремінісценції, як дзвін виделки або смак мадленки, а чи про істини, написані з допомогою знаків сенс яких я відшукував у свідомості, де — дзвіниці та зело — склада лися в якусь неврозумливу квітчасту базгранину, то головною їхньою ціхою було те, що вони не залишали мені права вибору, як мовиться, їжте очі, що купували. Я відчував, що це запорука їхньої достеменности. Я ж бо не шукав на подвір’ї двох кругляків нерівної бруківки, коли спіткнувся. Але, власне, випадковий і неминучий спосіб, у який мене спіткало враження, і був критерієм достеменности воскрешеної ним минувшини та розбурканих образів, бо хіба ж ми не чули, як уперто повертався він до світла, яке озивається в нашому серці радощами віднайденої реальносте! А ще він контролює до-стеменність кожного образу, складеного з теперішніх вражень, подаючи їх із тим непомильним відчуттям пропорції світла і тіні, опуклостей і западин, спогадів і забуття, яке не дається свідомій пам’яті чи обсервації.
Що ж до внутрішньої книги незнайомих знаків (знаків, здавалося б, рельєфних, що їх моя увага, зглиблюючи підсвідомість, починала шукати, відпихати, обминати, ніби нурець при зондуванні дна), то їхньому відчитуванні ніхто не міг допомогти мені жодним правилом, бо читання зводилося до творчого акту, де ніхто не здужає нас заступити, ані навіть співпрацювати з нами. Скількох це відвертає від описування! На які тільки способи беруться, аби цього уникнути! Не було такої події — чи то йшлося про Дрейфусову справу, а чи про війну,— щоб письменники нею не виправдовувалися, аби тільки не розшифровувати цієї, власне, книги; їм хотілося запевнити тріумф права, відродити духовну єдність народу, і думати про літературу вони не мали часу. Але то були тільки ви-мовки, бо в них уже не залишилося — якщо вони взагалі його мали — генія, себто інстинкту. Бо інстинкт нагадує нам про обов’язки, а свідомість шукає приводів, аби ухилитися від них. Та ба, в мистецтві вимовки не чинні, з намірами там не рахуються, художник повинен щохвилини йти за голосом інстинкту, ось чому мистецтво — найдостеменніша, найсуворіша школа життя, істний Страшний Суд. Лише цю єдину книгу, найважчу з усіх для розшифрування, ми пишемо з голосу реальносте, вона єдина, яку надихнула сама реальність. Хоч би яку ідею породило в нас життя, її фізичний зліпок, слід враження, справленого нею, — ще одна запорука її конечної правдивосте. Ідеї, опрацьовані чистим розумом, відзначаються тільки логічною правдою, можливою правдою, їхній вибір вільний. Книга з образними знаками, накресленими не нами, наша єдина книга. Не тому, що сформовані нами поняття позбавлені логічної правдивосте, а тому, що ми не знаємо, чи вони правдиві. Тільки враження, хоч би матерія його здавалася найлихішою, а слід невловним, — критерій істини, а отже, тільки воно заслуговує, аби за нього вхопився розум, бо лише воно одне потрапить, якщо розум зуміє вилущити з нього правду, привести його до більшої досконалосте і обдарувати чистою радістю. Враження для письменника те саме, що експеримент для вченого, з тією різницею, що у науковця праця розуму випереджає експеримент, а в письменника настає після враження. Те, чого нам не довелося розшифровувати, висвітлювати шляхом особистих зусиль, те, що вже було ясне перед нами, не належить нам. Від нас походить лишень те, що ми видобуваємо з темряви у нас самих і чого не знають інші.
Навскісний промінь вечорового сонця умент нагадує мені про час, до якого я ніколи досі не повертався думками, час мого раннього дитинства, коли тітку Леонію напала гарячка, а доктор Переп’є боявся тифу, і мене оселили на тиждень на Церковному майдані, в кімнатці Євлалії, де підлогу вкривала тільки мата, а в вікні висіла перкалева фіранка, що шквар-чала від сонця, до якого я не звик. І відчуваючи, як спогад про цю кімнатку нашої старої служниці надає моєму минулому життю великих розлогів, таких відмінних від інших і таких чарівних, я подумав, за контрастом, про мізерність вражень усього мого життя від найпишніших балів у княжих палацах. Єдине, що будило легкий смуток у цій Євлалієвій комірчині, було те, що вечорами сусідство віадука час від часу нагадувало про себе ячанням локомотива. Але свідомий того, що цей рик видобувають із себе машини, регульовані людською рукою, я не жахався, як страшився б у передісторичну добу рику мамута, що вперто огинався десь поблизу.