Укомплектована в такий спосіб бібліотека мала б навіть ще більшу цінність; адже книжки, прочитані колись то в Комбре, то у Венеції, збагачені тепер завдяки моїм спогадам розлогими кольоровими ілюстраціями із зображеннями то церкви святого Іларія, то гондоли, припнутої біля підніжжя Сан-Джор-джо Маджоре на інкрустованому іскристими шафірами Канале Ґранде, нічим би не поступалися перед ілюмінованими, кунштовними книжками Біблій, середньовічних часословів, які книголюби відкривають не для читання, а щоб ще раз помилуватися на фарби, що вніс туди якийсь суперник Фу-ке, завдяки яким вони й цінуються. Але заглянути в ці колись читані книги, заглянути тільки для того, аби побачити малюнки, які їх тоді не оздоблювали, ще здавалося б мені надто небезпечним, і навіть у цьому сенсі, єдиному приступному для мого розуміння, бібліофільство мене б не спокусило. Я надто добре знаю: тамті ілюстрації, що їх свідомість уже покинула, вона легко стирає. Давні вона заступає новими, вже позбавленими колишньої сили воскресіння. І якби я досі ще мав «Франсуа Найдуха», якого мама одного вечора добула з книжкового пакунка, — бабуся запаслася ним, аби подарувати мені на іменини, — я б ніколи його не розгортав, я б дуже боявся, аби мимоволі не влити туди моїх сьогоднішніх вражень і вони не витіснили звідти вражень колишніх, боявся, аби він не став у моїх очах предметом таким сучасним, що коли б мені закортіло ще раз воскресити дитятко, яке слебізувало цю назву у комбрейському покоїку, дитятко те, уже не відаючи, як її вимовляти, не відповіло б на клич і назавше залишилося похованим у забутті.
Думка про народне мистецтво як мистецтво патріотичне, навіть не бувши небезпечною, видавалася мені смішною. Якби йшлося про те, щоб наблизити мистецтво до людей, жертвуючи витонченістю форми та «естетськими витребеньками», то я міг би довести, що саме світські люди, а не електромонтери, і є справжніми невігласами. Ось чому народне мистецтво, з огляду на його форму, призначається радше членам Жокей-клубу, ніж членам Загальної конфедерації праці; що ж до сюжету, то народні романи наганяють на простих людей таку саму нудьгу, як дитячі книжки на дітей. Читаючи, ми намагаємося перенестися в іншу сферу, отож робітники цікавляться князями не менше, ніж князі робітниками. Уже на початку війни пан Баррес проголосив, що художник (Тиціанового рівня) насамперед повинен служити своїй вітчизні. Але він може служити їй лише в разі, якщо відчуватиме себе художником, тобто не перестане вивчати закони, проводити досліди і робити відкриття (такі самі непрості, як наукові), не думаючи ні про що інше — навіть про вітчизну — опріч правди. Не наслідуймо революціонерів, які зі «свідомости громадянського обов’язку» коли не нищили, то принаймні зневажали твори Ватто і Латура, малярів, що прославили Францію більше, ніж усі маляри революції. Анатомії, мабуть, байдуже, чи було вражливе вийняте з грудей серце. Не з доброти чистого серця, а доброта ця була велика, Шодерло де Лакло написав «Небезпечні взаємини», а Флобер не з уподобання до дрібної чи великої буржуазії узяв сюжети для «Пані Боварі» та «Виховання почуттів». Дехто запевняв, що мистецтво у добу пришвидшених темпів буде стисле, ЯК ІНШІ перед війною пророкували, що війна триватиме недовго. Залізниця мала вбити й нахил до споглядання, отож марні були б наші жалі за добою диліжансів, але на зміну їм прийшли автомобілі, щоб знову завозити туристів до занедбаних церков.
Підсунутий життям образ насправді приносить нам у цей момент складні й вельми строкаті враження. Наприклад, вигляд палітурки уже прочитаної книжки заснував літери її титулу місячним промінням далекої літньої ночі. Смак уранішньої кави з молоком приносить нам невиразну надію на погожу годину, яка так часто, коли ми пили каву з білої піали (порцеляна в неї берка і ледь побрижена, ніби молочний кожушок), а день тільки заповідався, починала нам усміхатися в ясній непевності тогочасного ранку. Година не тільки година, це начиння, наповнене запахами, звуками, намірами, аурою. Те, що ми називаємо дійсністю, становить певну сув’язь між тими враженнями і тими спогадами, які оточують нас водночас, — і цю сув’язь нівечить звична кінематографічна візія, яка то більше відбігає від правди, що силкується зводитися до неї — сув’язь єдина, і письменник мусить її віднайти, аби злучити нею назавше в реченні два різні поняття. Працюючи над описом, можна вибудовувати нескінченний ряд предметів, які фігурують в описуваному місці, та ба, правда виникне лише тоді, коли письменник візьме два різні предмети, усталить їхній зв’язок, чимось подібний у мистецтві до наукового закону причинности, — і замкне його неминучою клямрою гарного стилю; щось таке буває навіть у житті, якщо, випинаючи рису, спільну для двох вражень, воно визволяє єдину їхню сутність, сполучаючи обидва — аби врятувати їх від мінливости часу — в метафору. Хіба сама природа, з цього огляду, не наставляла мене сама на мистецьку путь, хіба не була вона сама початком мистецтва, часто-густо не даючи мені пізнати красу однієї речі інакше, ніж у речі іншій — комбрейський полудень тільки у грі дзвонів, донсьєрські ранки — у шульпотінні калориферів? Зв’язок може бути не надто цікавий, предмети пересічні, стиль кепський, але допоки не буде цього, вважай, нема нічого.