Але було і щось більше. Якби дійсність була щось наче покидьки досвіду, однакового майже для всіх, бо якщо ми кажемо: негода, війна, стоянка, освітлений ресторан, квітучий сад — усім відомо, що ми маємо на увазі; якби дійсність зводилася до цього, вистачило б, мабуть, і своєрідної кінематографічної стрічки про ці предмети, а «стиль» і «література», які відбігають від простої заданости, стали б щонайбільше штучним додатком. Але що б залишилося від дійсности? Пробуючи здати собі справу з того, що діється насправді у момент, коли щось справляє на нас враження — як отого дня, коли на мості через Вівону я гукнув, узрівши тінь від хмари на воді: «А бодай тобі!», і підскочив з радости; або у хвилю, коли, слухаючи Берґотта, не здолав краще висловити своє враження, як у словах: «Це чудово!», а вони були приший-кобилі-хвіст; або коли Блок, розлючений чиєюсь вихваткою, молов зовсім не те, що могло б якось підходити до цієї надто вульгарної історії: «Що не кажіть, а поводитись отак — це просто фффан-тастика»; або коли я, влещений теплим прийняттям у Ґер-мантів та ще й підхмелений їхніми винами, не міг утриматися, щоб не шепнути собі на відході: «А все-таки вони чарівні, життя з цими людьми було б усипане трояндами», — я впевнювався, що цю засадничу, єдино правдиву книгу великий письменник повинен не вигадувати у звичайному розумінні слова, скоро вона вже існує в кожному з нас, а тільки тлумачити. Обов’язок і завдання письменника — це обов’язок і завдання тлумача.
Отож, якщо йдеться, скажімо, про неточну мову самолюбства, то підправити лукаву внутрішню мову (яка щораз далі одбігає від первісного і заразом центрального враження) з метою домогтися її збігу із щирою мовою, підказаною враженням, взагалі не легко (бо проти неї змагається наше ледацтво), а подеколи, скажімо, у випадках пов’язаних із коханням, така корекція просто болить. Усі моменти нашої вдаваної бай-дужости, усе наше обурення брехнею коханої, такою природною, такою подібною до тієї, яку ми практикуємо самі, словом, усе те, чого ми не переставали (щоразу, як нас зраджували чи робили нещасними) говорити не лише коханій особі, але навіть, чекаючи на неї, і самим собі, торочити без угаву — по-думки, а часом і вголос, порушуючи тишу кімнати чимось на зразок: «Ні, їй же бо, такі вчинки незносні», або: «Я хотів би щоб це побачення стало останнім, кажу, а в самого серце в’яне», — звести все це до відчутої нами правди, від якої все це так відбігло, означає знищити все, на чому залежало нам найбільше, ось чому, коли ми опиняємося самі в чотирьох стінах, серед гарячкових обмірковувань листів і демаршів, ми провадимо з собою палку розмову.
Навіть у мистецьких розкошах, яких ми, зрештою, шукаємо в гонитві за враженнями, саме враження як таке, що не піддається висловленню, ми намагаємося відсунути і щонайшвидше покинути на узбіччі, а натомість ухопитися в ньому за те, що дозволить нам зазнати насолоди від нього, хоч ми й не осягнули його глибин, і вірити, що ми дамо уявлення про неї іншим дилетантам, розмова з якими виявиться можлива, якщо, позбувшись індивідуального коріння нашого власного враження, ми говоритимемо спільною з ними мовою. Саме в моменти найбезстороннішого споглядання природи, суспільства, любови, ба навіть мистецтва, ми, — оскільки кожне враження двоїсте, ув’язнене в об’єкті однією половиною і вросле в нас самих другою, єдиною, яку можна б пізнати, — поспішаємо її занехаяти, саме ту, до якої, власне, мали б прив’язатися, і зважаємо тільки на першу половину, хоча вона нам не по зубах, бо вона зокола, отож не змусить нас і пучками кивнути: надто вже легенько дряпнуло нашу душу від погляду кинутого на ґлід чи на церкву. Але ми переграємо симфонію по новій і повертаємось до церкви знов, допоки — в цій утечі від притаманного нам живого життя, на яке нам бракує духу подивитись, утечі, званої ерудицією, — пізнаємо їх, робом най-ученіших музикознавців чи археологів.