Що ж до втіхи, яку викликає в ідеально врівноваженому розумі та живому серці гарна думка майстра, то це втіха, звичайно, цілком здорова, але хай навіть ті, хто тішиться нею на-правду, відзначаються найвибагливішим смаком (а чи ж багато його набереться у двадцять років?), все одно вона зводиться до того, що вони тільки цілковито ототожнюються зі свідомістю когось іншого. Якщо чоловік зробив усе, щоб здобути серце жінки, здатної зробити його тільки нещасним, і не домігся від неї, попри наполегливі багаторічні зальоти, жодного побачення, то замість силкуватися виразити свою муку, а також небезпеки, яких він уник, хай він краще постійно перечитує, підшиваючи під неї «мільйон значень» і найзво-рушливіші спогади з власного життя, таку Лабрюєрову сентенцію: «Чоловіки часто прагнуть кохати, але фортуна їм не сприяє, вони шукають поразки, а вона їх не спостигає; тобто вони, сказати б, змушені залишатися вільними». Хоч би який сенс мала ця максима для автора (щоб вона його мала, та й було б воно зграбніш, слід би замість «кохати» сказати «бути коханим»), одне певне: вона в нього оживає завдяки згаданому чоловікові, освіченому і вражливому, він так насичує її змістом, аж вона як не лопне, і повторює її лише тоді, коли не тямиться з радощів — стільки йому в ній убачається правди і краси, хоча попри все він нічого до неї не додає і вона залишається тільки думкою Лабрюєра.
Яке пуття може бути з літератури нотаткового характеру, якщо наведені подробиці, під якими криється дійсність (велич у далекому дуднінні літака, в обрисі дзвіниці святого Іларія, минувшина у смаку мадленки тощо), — самі собою не мають значення, поки ми не вилущимо його з них!
Поволі-волі збережена пам’яттю низка всіх наших неточних вражень, де нічого не залишилося від того, чого ми зазнали насправді, починає становити для нас нашу думку, наше життя, нашу дійсність, — і, власне, брехню, покладену в основу так званого мистецтва «пережитого» (немудрящого, як і життя, і вельми непривабливого), становити двояке і таке нудне, таке порожнє застосування побаченого нашими очима й зафіксованого розумом, аж ми загадуємося, де ж той, хто сповідує таке ремесло, знаходить веселу іскру, імпульс, здатні запалити його і спонукати до подальшої праці? Навпаки, велич правдивої штуки, тієї штуки, яку маркіз де Норпуа назвав би іграшкою дилетанта, полягає в тому, щоб віднайти, схопити наново і вказати ту реальність, від якої ми відірвалися і відриваємося щораз більше мірою того, як густішають і стають непроникніші умовні знання, що ними цю дійсність ми заступаємо, дуже ризикуючи, що так і вмремо, не пізнавши її, тимчасом як ця дійсність і є нашим життям.
Єдине життя, життя, зрештою, відкрите і з’ясоване, а отже, єдине життя, прожите реально, — є література. Це життя в певному сенсі постійно домує як у кожній людині, так і в художнику. Але вони його не бачать, оскільки не пробують його з’ясувати. Тож їхнє минуле захаращене силою-силенною кліше, цим мертвим капіталом, бо розум, удаючись до мови фотографів, не «проявив» їх. Це життя наше й життя інших; бо стиль для письменника, як і колір для маляра, справа не техніки, а бачення. Він — об’явлення з неба, якого не доконати з допомогою безпосередніх і свідомих засобів, об’явлення якісної відмінности, притаманної картині явленого нам світу, різниці, яка, аби не мистецтво, залишилася б вічною таємницею кожного з нас. Тільки завдяки штуці ми можемо вийти поза себе, дізнатися, що видно іншим у Всесвіті, який не той самий, що й наш, і краєвиди якого зосталися б для нас так само невідомі, як місячні пейзажі. Завдяки мистецтву ми, замість бачити один світ, наш, бачимо, як цей світ множиться, скільки-бо є самобутніх митців, стількома ми володіємо світами, що різняться між собою ще більше, ніж світи, розкидані в безмежжі, й хоч погасне світило, чи то Рембрандт, чи то Вермер, упродовж багатьох сторіч його світ іще посилатиме нам свій неповторний промінь.