Така праця художника, коли він намагається догледіти під матерією, під досвідом, під словами щось інше, — прямо протилежна праці, яку повсякчас, коли ми живемо повернені спиною до самих себе, звершують наше самолюбство, пристрасті, розум і звичка, громадячи понад щирими нашими враженнями, аби сховати їх від нас цілковито, цілі стоси термінологічних реєстрів та практичні цілі, що їх ми помилково йме-нуємо життям. Загалом саме оце мудроване мистецтво — єдино живе. Воно одне доносить до інших і показує нам самим наше власне життя, неприступне для «спостереження», видимі об’яви якого повинні ще тлумачитися, а то й читатися навпаки, марудно розшифровуватися. Працю, яку здійснює наше самолюбство, пристрасть, наслідувальний дух, абстрактний розум, звички, таку працю мистецтво відкине, скеровуючи нас у супротивний бік, і це буде повернення до глибин, туди, де суще спочиває в невідомості для нас.
Яка це велика спокуса: відтворити правдиве життя, відсвіжити враження! Але це вимагає неабиякої відваги, навіть відваги почуттів. Бо йдеться передовсім про те, щоб повимітати геть найдорожчі ілюзії, зректися віри в об’єктивність того, що ми в собі виробили, і замість заколисувати себе всоте словами: «Яка ж бо вона гожа!», прочитати їх набакир: «Як любо її цілувати». Звичайно так, як утішався милуванням я, утішаються всі чоловіки. Усі ми втішаємося, але те, як ми втішаємося, нагадує нам кліше, вони здаються чорними, поки не піднести їх до лампи, на них теж треба дивитися навиворіт: ми не знаємо, що воно таке, поки те незнане дійде до розуму. Лише тоді, коли розум його з’ясує, інтелектуалізує, ми розпізнаємо, та й то насилу, образ наших почуттів. І тут до мене дійшло, що страждання, якого я спершу зазнав із Жільбертою, страждання через те, що наше кохання не стосується тієї, хто його будить, — спасенне. Спасенне почасти як засіб (бо хоча б яке недовге було наше життя, тільки серед мук наші думки, неспокійні від постійних і мінливих струсів, зносяться немовби серед бурі так високо, аж нам відкривається усей той упорядкований законами природи обшир, якого ми, ніби з погано прорубаного вікна, назагал не помічаємо, адже райський спокій пригладжує його й утримує на занизькому рівні; може, тільки у кількох великих геніїв цей рух безперервний і вони можуть обійтися без болісних струсів; та й то ще не знати, чи, спостерігаючи за буйним і регулярним розквітом їхньої веселецької творчосте, не надто ми квапимося на підставі життєрадісного твору судити про радісне життя творців, цілком можливо, що, навпаки, воно не гладило їх по голівці). Але найперша причина спа-сенности моїх мук ось у чім: якщо наше кохання не стосується виключно Жільберти (через що нам так і боліло), то не тому, що воно є й коханням, скажімо, до Альбертини, а тому, що становить частку нашої душі, тривалішу, ніж розномасті я, віду-мерлі по черзі з егоїстичним прагненням зберегти це кохання, — і згадана частка повинна, хай би якого це завдало нам болю (хоча, з другого боку, всякий біль корисний), відірватися від окремих істот, аби повернути їм загальну вартість і віддати це кохання, розуміння цього кохання — всім, усесвітньому духові, а не тій, а відтак іншій, у яких той, а відтак інший, ким були ми по черзі, раді були б розчинитися.
Я мусив знову повернути найдрібнішим знакам навколо мене (Ґерманти, Альбертина, Жільберта, Сен-Лу, Бальбек тощо) їхній сенс, утрачений для мене через звичку. А коли ми осягаємо реальність так, щоб її передати і зберегти, ми усуваємо все стороннє, все те, що безнастанно прилучає нас до швид-кости, виробленої звичкою. Насамперед я здихався б слів, які крутяться не так в умі, як на язиці, всі оті дотепи, підпущені в товариській розмові, які потім ще довго ми повторюємо про себе і які загиджують нашу голову брехнею, оті чисто фізичні слова, які у письменника, що не погребував їх записати, супроводжуються усмішечкою чи гримаскою, псуючи кожен вислів у якогось там Сент-Бева — бо правдиві книги повинні бути дітьми не світла та пустомолотства, а мороку та мовчання. А що штука ґрунтовно перекомпоновує життя довкола тих законів, які ми осягнули в самих собі, то завжди пануватиме атмосфера поезії та солодощі таємниці — тепер уже тільки натяку на розвіяний морок і точно, наче альтиметром, визначеного показника глибини твору. (Ця ж бо глибина аж ніяк не прив’язана до якихось тем, так гадають хіба деякі романісти — спіритуалісти матеріялістичного гарту: вони не можуть заглянути під покрив позірного світу, і всі їхні шляхетні інтенції, подібні до цнотливих тирад, звикле виголошуваних тими, хто не здатний до найменшого відруху доброти, не завадять нам постерегти, що їм не стає духу навіть на те, аби позбутися банальносте форми, цього отруйного плоду імітації.)