Чимало я натерпівся по черзі від Жільберти, дукині Германської й Альбертини. Так само по черзі я забував про них, і як щось і тривало, то тільки моє кохання, присвячене різним особам. І хай якісь читачі споганять один із моїх споминів, цього блюзнірства я доконав уже давніше. Я майже жахався самого себе, таким жахом до себе пройнялася б, либонь, якась націоналістична партія, в ім’я якої поновлено воєнні дії, хоча вона єдина здобула користь від війни, де стало каліками і наклало головами чимало шляхетного люду, навіть не знаючи остаточного висліду змагань (що для моєї бабусі було б принаймні певною полегкістю). І єдиною моєю потіхою в горі, адже вона не могла знати, що я, зрештою, взявся за перо, було те (така вже доля мертвих!), що хоч вона й не могла радіти моїм успіхам, але давно перестала усвідомлювати моє неробство, моє змарноване життя, яке їй так боліло. І, звичайно, я міг би навести слова і погляди не лише моєї бабусі чи Аль-бертини, а й безлічі інших осіб, інших індивідів, яких не запам’ятав; книжка — це велетенський цвинтар, і на більшості могил уже не прочитати стертих імен. Іноді, навпаки, ми добре пам’ятаємо ім’я, але не знаємо, чи на цих сторінках уціліло щось від істоти, яка його носила. Чи є тут ота дівчина з запа-лими очима та співучим голосом? А якщо справді спочиває, то де її алея і як відшукати її могилу під купами квітів?
Та оскільки ми живемо відрубно від інших людей, оскільки найглибші наші почуття, як-от моя любов до бабусі чи до Альбертини, ідуть по кількох роках у непам’ять, оскільки вони стають для нас уже тільки незрозумілим словом, оскільки ми можемо говорити про цих померлих зі світськими людьми, в яких і далі любимо бувати, хоча все, що ми кохали, померло, — то як і є спосіб навчитися розуміти тамті забуті слова, ми повинні застосувати цей спосіб, хоча б на те, аби зразу ж накреслити їх універсальною мовою: вона принаймні збережеться і створить із тих, хто одійшов, із найщирішої їхньої сутности, вічний набуток для всіх душ. А якщо ми подужаємо з’ясувати цей закон зміни, що зробив для нас незрозумілими ті слова, то чи наша ґанд-жа не стане тоді новою силою?
А втім, наш твір, підшитий нашими гризотами, можна тлумачити, з уваги на нашу будучину, як сумну заповідь терпіння або як щасливу заповідь потіхи. Справді, якщо ми кажемо, що любощі та болещі прислужилися поетові, допомігши вибудувати свій твір, і якщо незнайомі жінки, ні сном ні духом про це не відаючи, — та зі злости, а та на посміх — доклали, кожна зосібна, свій камінь до споруди пам’ятника, якого не побачать, ми скажемо, не подумавши гаразд, що життя письменника не скінчилося з його твором, що та сама природа, яка послала йому стільки мук, засіявши ними його книжку, житиме надалі, хоча його твір буде завершено, і запалить у ньому любов до інших жінок за дуже схожих обставин, якщо тільки час не надасть усьому цьому трохи іншого характеру, не змінить обставин і самої теми, нашого любовного апетиту і нашої опірности болеві. З цього погляду твір можна розглядати як нещасливе кохання, неодмінну заповідь інших любовних невдач; це приведе до того, що життя уподібниться до твору, і поетові, властиво, можна буде вже його не списувати, так непомильно він знайде у вже написаному передбачений обрис прийдущого. Отож моє кохання до Альбертини, хоч би як від нього різнилося, уже жило в моєму коханні до Жільберти, серед тих щасливих днів, коли Альбертинина тітка уперше вимовила при мені її ім’я і накреслила її портрет, а я і в голові собі не покладав, що це заміркувате зерно закільчиться й окриє розростом усе моє життя.
Але, з другого погляду, твір — це заповідь щастя, бо він навчає нас, що в кожному коханні вселюдне обіймається з осібним, і вчить нас переходити від другого до першого завдяки своєрідній гімнастиці — вона зміцнює нашу опірність смуткові, радячи занедбувати його причину, аби поглибити його сутність. Справді, — як малося мені відчути на собі навіть у момент, коли ми кохаємо і коли страждаємо, — якщо наше покликання, зрештою, набуде реальної форми, в години праці у нас з’являється таке виразне відчуття, що кохана істота розчиняється в ширшій реальності, аж ми хвилинами забуваємо про неї; кохання завдає нам під час праці не більшої муки, ніж завдала б нам суто тілесна болячка, з якою кохана особа не має нічого спільного, наприклад, щось пов’язане з серцем. Щоправда, вся суть у часі, і ефект буде протилежний, якщо до роботи сісти трохи згодом. Бо ті, кому через свою злосливість і нікчемство вдалося, усупереч нам, знівечити наші ілюзії, звели б себе нанівець і відокремилися від виплеканої нами любовної химери, якщо ж ми в цей час заходимося творити, душа наша знову зведе їх на постамент, ідентифікуючи себе для потреб самоаналізу з істотами, які могли б нас кохати; тоді література, вернувшись до праці, уже вільної від любовної ілюзії, продовжить віку згаслим почуттям.