Певна річ, нам треба ще раз пережити нашу незвичну муку з відвагою лікаря, який знову робить сам собі небезпечний укол. Але водночас слід осягнути це страждання розумом, узагальнити його, завдяки чому ми почасти вирвемося з його об-ценьок, знайдемо тих, хто співчуває нашому болеві, не чужому тепер навіть певній радості. Там, де життя заганяє в суточки, розум проломлює мур, бо як нема ліку на кохання без взаємности, ми вивільнюємося, прийнявши страждання з усіма його наслідками, хоч би ті й не були для нас таємницею. Розум не знає зачарованого кола безнадійного життя.
Отож я мусив таки погодитися, якщо ніщо не може тривати, не ставши вселюдним, і якщо дух в’яне, замкнений сам у собі, погодитися з думкою, що навіть колись найдорожчі для письменника істоти, зрештою, тільки позували йому як маляреві.
У коханні наш щасливий суперник, тобто наш ворог, є нашим доброчинцем. Він надає істоті, здатній будити в нас тільки безлику жагу, величезної вартости, — вона їй чужа, але ми таку вартість їй приписуємо. Якби ми не мали суперників, розкоші не перетворювалися б на любов. Якби ми їх не мали або якби не вірили, що їх маємо. Зовсім не обов’язково, щоб вони існували направду. Для нашого добра досить навіть ілюзорного життя, яким наділяють примарних суперників наші підозри, наші ревнощі.
Часом, коли болісна скіпка сиділа в нас у вигляді шкіцу, находила нова хвиля ніжности, нова хвиля страждання, дозволяючи викінчити його, наповнити змістом. Плакати за такими великими і корисними гризотами не випадає: їх не бракує, вони не змусять на себе довго чекати. Але треба з них чимхутчій скористатися, бо вони не тривають довго: ми або тішимося, або, як вони надто сильні, а серце починає хлянути і знемагати, помираємо. Тільки щастя цілюще для тіла, зате гризота сталить дух. А втім, хіба вона не відслонює нам щоразу певного закону, а саме що не менш потрібна для нас річ — щораз, як ми хочемо вернутися до правди, — змусити себе трактувати речі поважно, за кожним разом виполюючи в собі бур’ян звички, скепсису, легковажности чи байдужосте. Хоча ця правда, несумісна зі щастям і здоров’ям, не завжди сумісна і з життям. Урешті-решт гризота вбиває. З кожною новою надто сильною прикрістю ми відчуваємо, як набрякає ще одна жила, плетучи ще один смертельний закрут на скроні або під оком. Отак звільна ліпляться оті страшні, спустошені лики старого Рембрандта, старого Бет-ховена, з якого глузував усяк. І капшуки під очима, і зморшки на чолі були б нічим, якби не страждання серця. Та оскільки одні сили можуть перейти в інші, оскільки тривкий жар стає світлом, а електрика блискавки фотографує, оскільки тупий серцевий біль може викинути над собою, ніби штан-дар, — досить тільки нової гризоти — очевидну вічність образу, то приймімо народжений з неї фізичний біль як такий, що збагачує наші духовні знання; хай наше тіло розпадається, скоро кожна нова частка, відвалюючись від нього, повертається цим разом чиста і читабельна, щоб доповнити наш твір коштом страждань, яких для його посилення не потребують інші, здібніші, — аби зробити його ґрунтовнішим, у міру того як хвилювання підточують наше життя. Думки — замінники гризот; переходячи в думку, гризота частково перестає отруювати нам серце, ба навіть, у перші хвилини, сама ця зміна несподівано викрешує радість. Зрештою, замінники тільки в сенсі часової черговосте, бо, здається, Ідея первісна, а гризота— тільки модло, яким певні Ідеї входять нам у душу. Але в групі Ідей є ще багато родин, деякі з них справляють несподівану радість.