Якщо мене завше дуже цікавили сновидіння, то чи не тому, що вони, надолужуючи скороминущість яскравістю, допомагають зрозуміти краще щось суб’єктивне, скажімо, кохання, бо з незвичайною швидкістю здійснюють те, що можна назвати по-простому бажанням переспати з якоюсь жінкою, здійснюють настільки, що у двохвилинному сні ми палко кохаємо якусь бридулю, на що в яві вимагалося б багаторічного звикання, освоювання, — ніби ці марення винахід якогось лікаря-чорнокнижника — внутрішньовенні ін’єкції кохання, які можуть бути й ін’єкціями страждання? Та любовне наслання розвіюється так само живо, як і найшло, і часом нічна коханка обертається знайомою і байдужою для нас бридулею, ба більше, розвіюється й щось цінніше, чудовий образ ніжних почуттів, розкошів, туманних жалів, — і ось уже відпливає на Китеру жага, яку ми хотіли б занотувати по пробудженні, з усіма її відтінками розкішної правди, відпливає, стираючись, ніби геть-то виблякле мальовидло, непридатне вже до реставрації. І, може, саме вільною грою з Часом і приворожив мене Сон. Хіба не бачив я не раз, не два, хіба не був свідком, як за одну ніч, за одну нічну хвилину передчаси, відсунуті на величезну відстань, де вже годі щось розрізнити з пережитих тоді почувань, блискавично валяться на нас, засліплюючи своєю ясністю, наче були, як нам тоді здавалося, не блідими зірками, а гігантськими літаками, і знов показували нам усе те, що в них збереглося для нас, хвилюючи нас і вражаючи блиском свого безпосереднього сусідства, відскакуючи назад, тільки-но ми прокидалися, у свої дальні далі, дивом щойно подолані, аж ми вже думали, втім, дарма, що це один зі способів однайти Втрачений час?
Я усвідомив, що тільки примітивна і помилкова перцепція зосереджує все у предметі, тимчасом як усе зосереджене в дусі; насправді я втратив бабусю допіру через кілька місяців після її скону, я бачив, як вигляд людей міняється згідно з виробленими уявленнями про них мене самого чи інших: одна істота множилася в кілька істот, залежно від кількости тих, хто її бачив (наприклад, різні на початку Сванни; принцеса Люксембурзька — в очах першого голови), і навіть із плином років множилась для однієї особи (Ґермант, різні Сванни — для мене). Я бачив, як любов наділяє одну особу тим, що властиве тільки особі закоханого. Для мене це було тим очевидніше, що я сам розмежовував бездонною прірвою об’єктивну дійсність і кохання (Рахиль для Робера де Сен-Лу і для мене, Альбертина для мене і для Робера, Морель чи кондуктор омнібуса для пана де Шарлюса і для інших осіб і попри це баронова вражливість: вірші Мюссе тощо). Врешті почасти германофільство пана де Шарлюса, а також Роберів погляд на світлину Альбертини допомогли мені на мить позбутися — хай і не германофоби, то принаймні уявлення про її чисту об’єктивність, завдяки чому я подумав, що в ній жили як Ненависть, так і Любов, і що в страшному вироку французів німцям (нелюдам) було щось від тієї самої об’єктивізації почуттів, через які Рахиль і Альбертина здавалися одна Сен-Лу, друга мені такими неповторними.
І це по суті дозволяло думати, що таке збоченство притаманне не одній тільки Німеччині і що, подібно до того як мені особисто предмет кохання видавався безвартісним зі збайдужінням до чергової своєї пасії, так само безвартісними вбачалися мені у своїй країні всілякі чергові одміни ненависти, коли виявлялися запроданцями — у тисячу разів гіршими за німців, яким оце здавали Францію, — дрейфусари на зразок Рейнаха, з яким патріоти нині співпрацювали, виступаючи проти країни, де кожен був, звичайно, брехун, дикий звір і дурень, за винятком хіба німців, які тягли руку за Францією, як-от румунський король, король бельгійський та російська імператриця. Щоправда, антидрейфусари відповіли б мені тоді: «Це інша річ». Але по суті річ ніколи не одна й та сама, подібно до того як не лишається однією й тією самою особа, інакше стосовно одного й того самого явища той, хто в ньому ошукався, мусив би винуватити лише свій суб’єктивний стан і не зміг би повірити, що вади і переваги притаманні також і предметові. На цій різниці можна завиграшки понавибудовувати теорій (протиприродна, за твердженнями радикалів, наука у конґрегатів, відпорність жидівської раси на асиміляцію, одвічна ненависть німецької раси до латинської, жовта раса тим часом зостається реабілітована).