Назар звів брови:
— Тобто?
Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала.
— Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все.
— Угу, — Івга заплющила очі. — Йди.
Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.
Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку.
З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки:
— Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити.
Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло.
— Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму?
Назар схвилювався:
— Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення…
Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом.
— Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався…
Клавдій кивнув:
— Еге ж… Він ніяк не дорослішав.
Професор переможно скинув голову:
— Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш?
Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку:
— А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно?
— Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд!
Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі.
— А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував…
— Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля?
— Думаю, десь у жовтні.
— Ще не визначились? — здивувався гість.
Господар благально скинув руки:
— Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь.
— Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій.
Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку:
— Юле…
Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя:
— Га?
Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці:
— Юле… От же… Не знаю, як сказати.
— Відьом своїх лякай, — насупився професор. — Мене не треба. То?..
Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей:
— Звісно, ти знаєш, що вона відьма?
— Хто? — по-дурному перепитав Юліян.
— Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?..
— Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?!
— Івга, — роздумливо повторив Клавдій.
— Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд:
— Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я.
Професор сів.
— Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала?
— Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!..
У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем.
Його співрозмовник витримав паузу:
— Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку?
Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю.
— Юлеку…
— Замовч.
З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений:
— Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?!
Професор відвернувся:
— Будь такий ласкавий, звари нам кави.