Було б непогано думати, ніби мої електронні сліди можна стерти так само, але подібна втеча була доступна лише легендарним героям іншої епохи.
Робот-прибиральник посунув геть, а я повернувся до графіті. Здебільшого це були старі жарти, які я вже бачив у сотні схожих місць, написані аманглійською чи іспанською: «Cabron Modificado!»[5] та «Вийшов із себе, повернуся нескоро!», старий прикол: «Тут був видозмінений капець»; але високо на спинці лави я знайшов цікаве хайку, написане кандзі, вирізьблене дороги дриґом і схоже на крихітний ставочок перевернутого спокою серед люті та відчайдушної гордості:
Вирізаючи це в дереві, автор, напевно, спирався на спинку лави, та все одно кожен знак було виконано з елегантною обережністю. Я пильно і, мабуть, довго дивився на цю каліграфію, тим часом як у мене в голові кабелями високої напруги співали спогади про Світ Гарлана.
Із мрій мене вирвав раптовий вибух плачу праворуч. Молода чорношкіра жінка та двоє її дітей, теж чорношкірі, дивилися на згорбленого літнього білого чоловіка, який стояв перед ними у пошарпаному однострої з надлишкового майна ООН. Возз’єднання родини. На обличчі молодої жінки застиг шок — до неї ще як слід не дійшло, а до меншої дитини, мабуть, щонайбільше чотирирічної, це не дійшло взагалі. Дівчинка дивилася крізь білого чоловіка, самими губами знов і знов питаючи: «Де тато? Де тато?» Обличчя чоловіка виблискувало в насиченому дощем світлі з даху — здавалося, ніби він плакав, відколи його витягнули з резервуару.
Я повернув голову в бік порожньої частини вестибюлю. Мій батько, коли його перечохлили, просто проминув сім’ю, яка на нього чекала, і пішов з нашого життя. Ми навіть так і не дізналися, ким саме він був, хоча я часом думаю, чи не помітила мати чогось знайомого у чийомусь відвернутому погляді, якоїсь тіні його постави чи ходи, коли він проходив. Я не знаю, чи йому було надто соромно, щоб зустрічатися з нами, чи то він (що було ймовірніше) надто радів, що йому пощастило здобути чохол, здоровіший за його власне зруйноване алкоголем тіло, і вже планував нову подорож до інших міст і молодших жінок. Мені тоді було десять. Уперше я здогадався про це, коли доглядачі вивели нас зі сховища якраз перед закриттям на ніч. Ми просиділи там від полудня.
Головний доглядач був миролюбним старим дідом, який дуже добре ладнав з дітьми. Він поклав руку мені на плече і приязно поговорив зі мною, перш ніж вивести. Моїй матері він коротко вклонився і пробурмотів щось офіційне, завдяки чому дамба її самоконтролю лишилася цілою.
Він, мабуть, бачив таких, як ми, по кілька разів на тиждень.
Я запам’ятав код безпечного місця Ортеґи, щоб зайняти чимось голову, а тоді розірвав ту частину пачки з-під цигарок і з’їв.
Коли мій одяг уже майже висох, Салліван пройшов у двері на виході зі сховища і почав спускатися зі сходів. Його худе тіло було загорнуте у довгий сірий плащ, а на голові в нього був крислатий капелюх, яких я ще не бачив у Бей-Сіті. Його лице у клині між моїми підпертими ногами, візуально збільшене за допомогою нейрохімії, здавалося блідим і втомленим. Я трохи посунувся на лаві та злегка торкнувся кінчиками пальців «Філіпса» в кобурі. Салліван ішов просто до мене, але, побачивши, як я розвалився на лаві, несхвально стиснув вуста та змінив курс, аби уникнути людини, яку він, мабуть, прийняв за обірванця, якому у сховищі не місце. Він пройшов, більше на мене не поглянувши.
Я дав йому фору в кілька метрів, а тоді тихо здійнявся на ноги й пішов за ним, витягнувши з кобури під пальто «Філіпс». Наздогнав його саме тоді, як він дістався виходу. Коли перед ним розійшлися двері, я грубо пхнув його у спину біля попереку і швидко вийшов за ним. Коли двері почали зачинятися, він уже майже розвернувся до мене з перекошеним од гніву обличчям.
— Що це ти, по-твоєму… — решта фрази засохла в нього на вустах: він побачив, хто я.
— Коменданте Салліван, — привітно сказав я й показав йому «Філіпс» під курткою. — Це мовчазна зброя, а настрій у мене не найкращий. Прошу діяти саме так, як я вам скажу.
Він ковтнув.
— Чого ви хочете?
— Я хочу поговорити про Трепп та інших. І я не хочу робити це під дощем. Ходімо.
— Моя машина…
— Геть не підійде, — кивнув я. — Тож ходімо пішки. І ще одне, коменданте Салліван, якщо ви бодай кліпнете не на ту людину, я вас розірву пострілом навпіл. Зброї ви не побачите, і ніхто не побачить. Але вона все одно буде на місці.
5
Гра слів: carbono modificado — видозмінений вуглець