Розділ тридцять п'ятий
У катері я сидів затиснутий між двома вражаючими силачами, які завдяки лишень своїй масі могли б найнятися борцями-почварами, якби зіпсували свою клонівську красу невеликими пластичними операціями. Ми спокійно піднялися над вулицею і круто розвернулися. Я визирнув з бічного вікна і побачив унизу Ортеґу, яка намагалася звестися на ноги.
— Та баба-поліцайка моя? — поцікавився водій. Я напружився, приготувавшись атакувати.
— Ні, — Кадмін повернувся на сидінні обличчям до мене. — Ні, я дав слово панові Ковачу. Гадаю, ми з лейтенанткою ще перетнемося в не надто далекому майбутньому.
— Тобі не пощастило, — непереконливо сказав йому я, а тоді мене підстрелили зі станера.
Коли я прокинувся, за мною зблизька спостерігало якесь обличчя. Воно було нечітке, бліде та розмите, маскоподібне. Я кліпнув, здригнувся і сфокусував погляд. Обличчя віддалилося, хоч і досі здавалося ляльковим через низьку роздільну здатність. Я кашлянув.
— Здоров, Зарізе.
Грубі риси обличчя склалися в усмішку.
— Знову вітаю на «Панамській троянді», пане Ковач. Похитуючись, я сів на вузькому металевому ліжку. Заріз відступив, даючи мені простір, а може, не хотів, щоб до нього дотягнулися. Позаду нього я розгледів тісну каюту, обшиту металом. Я опустив ноги на долівку і різко зупинився. Нерви в руках і ногах досі були розстроєні через ураження станером, а в животі відчувалося хворобливе тремтіння. Та, здається, стріляли приглушеним променем, або ж то була серія пострілів. Оглянувши себе, я побачив, що вдягнений у важке парусинове ґі[6] гранітного кольору. Біля ліжка на мене чекали пара космічних пантофель і пасок. У мене з’явилися неприємні здогади щодо планів Кадміна.
За спиною в Заріза відчинилися двері каюти. Увійшла висока білявка, ледь за сорок, а за нею — ще один синтетик, але гладенький і сучасний на вигляд, якщо не брати до уваги лискучого сталевого інструмента з безпосереднім з’єднанням замість лівої руки.
Заріз почав усіх знайомити.
— Пане Ковач, дозвольте вам представити Перніллу Ґріп з Бойової телемережі та її технічного асистента Майлза Мека. Пернілло, Майлзе, хочу представити вам Такеші Ковача, нашого псевдо-Райкера на сьогодні. До речі, вітаю, Ковачу. Тоді ви мене повністю переконали попри низьку ймовірність того, що Райкер вийде зі стеку протягом наступних двохсот років. Це все, як я розумію, завдяки техніці посланців.
— Не зовсім. Переконала вас Ортеґа. Я лише дозволив вам говорити. Вам це добре вдається, — я кивнув супутникам Заріза. — Я, здається, почув слово «телемережа»? Я думав, що це суперечить вашому кредо. Хіба ви не зробили якомусь журналістові радикальну операцію за цей-таки злочин?
— У них різний товар, пане Ковач. Різний товар. Трансляція запланованого бою і справді була б порушенням нашого кредо. Але це — не запланований бій, це — принизливе побиття, — на цій фразі чарівна усмішка Заріза застигла. — Оскільки наша аудиторія змінюється і дуже обмежена за кількістю, ми змушені якимось робом компенсувати втрачені доходи. Є дуже багато каналів, яким не терпиться заволодіти чимось із «Панамської троянди». Це — наслідок нашої репутації, але, на жаль, та сама репутація заважає нам вести подібні справи безпосередньо. Цю ринкову дилему вирішує за нас пані Ґріп.
— Мило з її боку, — мій голос став крижаним. — Де Кадмін?
— На все свій час, пане Ковач. На все свій час. Знаєте, коли мені сказали, що ви так відреагуєте й віддасте себе за лейтенантку, я, зізнаюся, засумнівався. Проте ви справджуєте сподівання, просто як машина. Невже Корпус посланців забрав у вас саме це в обмін на численні інші здібності? Непередбачуваність? Душу?
— Не читайте мені тут поезію, Зарізе. Де він?
— Ой, ну, гаразд. Сюди.
Під дверима каюти стояла пара кремезних вартових — можливо, ті, що були на катері. Я був надто знервований, щоби згадати напевне. Ми йшли за Зарізом неприємно вузькими коридорами та лізли в похилі східні люки з заплямованого іржею та обробленого полімерним лаком металу, а вартові весь час оточували мене з боків. Я сяк-так намагався запам’ятати шлях, але здебільшого думав про те, що сказав Заріз. Хто передбачив для нього мої дії? Кадмін? Сумнівно. Клаптевик, попри лють і погрози вбивством, не знав про мене практично нічого. Єдиною людиною, що справді могла таке передбачити, була Рейлін Кавахара. Також це допомагало пояснити, чому в Заріза не трусяться синтетичні жижки від думки про те, що може зробити з ним Кавахара за співпрацю з Кадміним. Кавахара мене продала. Банкрофта переконано, криза (хай яка вона була) скінчилася, і того ж дня Ортеґу схопили, зробивши з неї приманку. У сценарії, в якому я переконав Банкрофта, Кадмін залишився просто ображеним приватним підрядником, тож цілком можна було подумати, що він мене вколошкає. А за цих обставин мене було безпечніше прибрати, ніж залишити в живих.