— Та невже?
— Ви мали доступ до сейфу. Коли це сталося, ви були в зоні дії захисної системи будинку. А тепер виглядає на те, що у вас можуть бути певні емоційні мотиви.
— Отже, ми збираємо докази, еге ж, пане Ковач? — з її обличчя не сходила усмішка.
— Перевіряємо, чи б’ється серце. Так.
— Поліціянти певний час дотримувалися схожої версії. Вони вирішили, що серце не б’ється. Я була би вдячна, якби ви тут не курили.
Я опустив погляд на свої руки й побачив, що машинально поцупив цигарки Крістін Ортеґи. Я саме діставав одну з пачки. Нерви. Почуваючись дивовижно зрадженим своїм новим чохлом, я відклав пачку.
— Вибачте.
— Не вибачайтеся. Річ у керуванні мікрокліматом. Багато тутешніх мап дуже чутливі до забруднення. Ви не могли цього знати.
Їй якимось чином вдалося вимовити це так, ніби до цього не додумався б лише цілковитий йолоп. Я відчув, що втрачаю контроль над опитуванням.
— Чому поліціянти…
— Спитайте в них, — вона повернулася до мене спиною й відійшла, наче приймаючи рішення. — Скільки вам років, пане Ковач?
— Суб’єктивно? Сорок один. На Світі Гарлана роки трохи довші, ніж тут, але це мало що значить.
— А об’єктивно? — запитала вона, перекривляючи мій тон.
— Я провів близько століття в резервуарі. Тоді частенько збиваються з ліку.
Тут я збрехав. Я знав кожен термін, який провів на зберіганні, з точністю до дня. Якось уночі я порахував загальну тривалість, і тепер ця цифра мене переслідувала. Я додавав ще щоразу, коли знову сідав.
— Як же самотньо вам має бути тепер.
Я зітхнув і повернувся, щоб оглянути найближчий стелаж із мапами. Кожна зі згорнутих мап мала ярлик. Умовні позначення були археологічні. Малий Сирт, треті розкопки, східна частина. Бредбері, руїни аборигенів. Я заходився витягувати один зі згортків.
— Пані Банкрофт, про моє самопочуття тут не йдеться. Чи можете ви згадати якусь причину, з якої ваш чоловік міг спробувати вбити себе?
Вона накинулася на мене, ледве я договорив; її обличчя спотворив гнів.
— Мій чоловік себе не вбивав, — крижаним тоном сказала вона.
— Ви, здається, дуже в цьому впевнені, — я відірвав погляд від мапи й усміхнувся. — Ну, як на людину, яка тоді спала.
— Поверніть її на місце, — скрикнула вона й пішла на мене. — Ви й гадки не маєте, яка цінна…
Коли я засунув мапу назад на стелаж, вона різко зупинилася й зусиллям волі змусила себе не шарітися.
— Ви намагаєтеся мене розізлити, пане Ковач?
— Я просто намагаюся привернути до себе увагу.
Секунди зо дві ми дивилися одне на одного. Пані Банкрофт опустила погляд.
— Я ж вам казала: коли це сталося, я спала. Що ще я можу сказати?
— Куди ваш чоловік поїхав того вечора?
Вона закусила губу.
— Напевне не знаю. Того дня він їздив до Осаки, на зустріч.
— Осака — це де?
Вона здивовано поглянула на мене.
— Я нетутешній, — терпляче пояснив я.
— Осака — це в Японії. Я думала…
— Так, Світ Гарлана було заселено японським кейрецу[2] з робітниками зі Східної Європи. Це було давно, і мене тоді не було.
— Вибачте.
— Не вибачайтеся. Ви, мабуть, теж мало що знаєте про те, чим займалися ваші предки три століття тому.
Я зупинився. Пані Банкрофт якось дивно на мене дивилася. Секунду по тому до мене дійшов сенс власних слів. Завантаження брало своє. Невдовзі мені треба буде поспати, поки я не бовкнув чи не утнув якоїсь страшної дурниці.
— Мені і є понад триста років, пане Ковач, — на її вустах грала усмішка. Вона швидко, так само швидко, як пірнає пляшкоспин, повернула собі перевагу. — Зовнішність оманлива. Це моє одинадцяте тіло.
Судячи з того, як вона трималася, мені слід було до неї придивитися. Я побіжно оглянув її слов’янські вилиці, опустив погляд на зону декольте, а тоді — на вигин її стегон, на приховані лінії її литок, водночас удаючи відстороненість, на яку не мали права ні я сам, ні мій нещодавно пробуджений чохол.
— Дуже гарне. Трохи замолоде як на мій смак, але я вже казав, що я нетутешній. Може, повернемося до вашого чоловіка? Удень він був ув Осаці, але повернувся. Гадаю, він не подався туди фізично.
— Авжеж, ні. У нього там перехідний клон у льоду. Він мав повернутися того вечора десь о шостій, але…
— Що?
Вона трохи змінила позу й розкрила переді мною долоню. У мене склалося враження, ніби вона опановує себе зусиллям волі.
— Ну, він спізнювався. Лоренс часто затримується допізна, уклавши якусь угоду.
— І ніхто гадки не має, куди він поїхав із цієї нагоди? Наприклад, Кертіс?