Спочатку Брінкмен вважав, що Клавдія Яско належить до психічно хворих і, ймовірно, не має жодного стосунку до вбивств. Та, дивлячись їй услід, він відчув невпевненість. Треба бути обережним, щоб не дозволити її красі вплинути на його судження. Він кинув погляд на високу постать, що саме виходила за двері, а тоді знову на Сміта.
— Мабуть, — сказав він, — зателефоную до Департаменту шерифа вранці.
3
Детектив Говард Чемп і його брат, детектив Дон Чемп, під’їхали до будинку 1126 на Саут-Вілсон-авеню, припаркувалися й постукали в парадні двері. Після недовгого чекання вони почули, як хтось спускається сходами, а тоді побачили чоловіка, який підозріливо дивився на них крізь дверне вікно. Він був моложавий, із чорним волоссям, темними вусами й охайно підстриженою борідкою.
— Ми з Департаменту шерифа, — відрекомендувався Говард Чемп, — і хотіли б поговорити з кимось у будинку.
— Дайте нам щось на себе накинути, — сказав чоловік. — Ми неодягнені.
— Усе гаразд, — відповів Дон Чемп. — Зачекаємо.
Учора вранці Говард розмовляв з офіцером Брінкменом про випадок у «Вестерн Пенкейк Гаузі». Оскільки «Галерея зображень», де, зі слів Брінкмена, працювала Клавдія, була розташована лише за два квартали від Департаменту шерифа, Чемп вирішив заїхати туди ввечері.
«Галерея зображень» — ресторан з естрадою, декорований під бордель ХІХ століття зі стінами, забраними червоним тисненим оксамитом, і кришталевими люстрами. На офіціантках були чорні штани й жакети з паєтками. На естраді йшла вистава — танцювали дві оголені жінки.
Коли Чемп назвав себе та спитав, чи можна поговорити з міс Яско, білявий менеджер відповів, що Клавдія зайнята роботою й не зобов’язана розмовляти з ним у клубі, якщо він не має ордера. Тоді детектив вирішив відвідати Клавдію в неї вдома наступного дня. Зателефонував своєму братові Дону, також детективу, і попросив бути поряд, коли він допитуватиме її вранці.
Зараз, коли вони чекали, доки їх впустять, Говард питав себе, чи буде це черговий змарнований день.
Бородатий молодик нарешті повернувся й відімкнув двері. Він був метр вісімдесят три на зріст і худий, а вираз його обличчя був холодний і жорсткий.
— Як вас звати? — спитав Дон Чемп, коли вони увійшли.
— Роберт Реймонд Новатні. Що це все означає?
— Я знаю, що тут мешкає молода жінка на ім’я Клавдія Яско, — сказав Говард Чемп. — Ми хотіли б поставити їй кілька запитань.
Новатні махнув рукою в бік сходів, вказуючи на квартиру на другому поверсі. Вони пройшли за ним нагору, увійшли до вітальні й побачили вбоге, але чисте житло. Уздовж плінтусів стояли книги: філософія, психологія й наукова фантастика.
— Хто це все читає? — спитав Дон Чемп.
Новатні зиркнув на нього:
— Я.
Зі спальні нетвердим кроком вийшла висока жінка в білій нічній сорочці, вочевидь досі напівсонна.
— Нащо було будити мене, Боббі? — пробелькотіла вона. — У чому річ?
— Вона вранці випила ліки, перш ніж лягла спати, — пояснив Новатні. — Працює до третьої та лягає лиш о четвертій-п’ятій, і якщо не поспить годин дванадцять, то буде як зомбі.
Очі жінки були заплющені. Вона розгойдувалася, наче сп’яну, вперед-назад.
— Гей, Лавді, — сказав молодик, — тримайся, крихітко.
— Ви Клавдія Яско? — спитав Говард.
Вона кивнула, і далі не розплющуючи очей.
— Ми детективи з Департаменту шерифа й хотіли б поговорити з вами, Клавдіє. Нам потрібна ваша допомога.
Жінка насилу розтулила повіки, розплющивши очі лиш наполовину, як кішка.
— Я? Допомогти вам? Як?
— По-перше, які ви препарати вживаєте? — спитав Говард.
— Галдол і когентин. Призначені моїм лікарем. Я не купую жодних препаратів з вулиці.
— Радий це чути, — сказав Дон Чемп. — Від чого ви вживаєте ці ліки?
Клавдія, яка була зосереджена на Говарді, різко обернулася до Дона і, втративши рівновагу, прихилилася до нього.
— Упс! Вибачте… Я ще по-справжньому не прокинулася. Що ви спитали?
— Я спитав, від чого ви вживаєте ліки.
— Я маю проблеми з мисленням, іноді, — сказала вона. — Галдол — дуже сильні психотропні ліки. Знаєте, що це таке?
Дон Чемп відповів, що знає.
— Так ось, мій психіатр лікує мене від шизофренії, загального латентного типу. Знаєте, що це означає?
— Розкажіть нам, — попросив Говард.
— Це коли я то при тямі, то ні, хоча більшість часу маю зв’язок із реальністю. Споріднено з іншим типом шизофренії, але не він… У вас збентежений вигляд.
— Усе гаразд, Клавдіє — чи краще Лавді?
Вона всміхнулася й кивнула на Новатні.
— Так мене Боб кличе.
— Ну гаразд, Клавдіє. Ми хотіли б поговорити з вами та з Боббі окремо. Ви не проти? Мій брат Дон розмовлятиме з Боббі на кухні, а ми з вами можемо поговорити у вітальні.
Жінка стенула плечима й повела його за собою, похітливо рухаючи своїм високим струнким тілом. Навіть у запамороченому стані вона випромінювала сексуальність.
— Клавдіє, ви днями снідали у «Вестерн Пенкейк Гаузі» у північному Колумбусі?
— Ви про той, що в Патіо-центрі на Морз-роуд?
— Так.
Вона замислилася на мить, а тоді збентежилася:
— Яке питання?
— Ви там були?
— Так, на сніданку.
— І розмовляли з двома офіцерами колумбуської поліції?
— Я… я не пам’ятаю.
Вона широко й напружено позіхнула.
— Офіцери Брінкмен і Сміт стверджують, що ви підійшли до них і сказали, буцімто знаєте подробиці вбивства Мікі Маккена.
Вона раптом остаточно прокинулася й зі страхом зиркнула в бік кухні.
— Не можу говорити про це тут.
— Чому?
— Боббі мене вб’є. Мені кінець.
— Ви згодні були б поговорити з нами в штаб-квартирі?
— То скажіть Боббі, що забираєте мене на допит за якимось іншим обвинуваченням — підробні чеки чи ще щось. Але заберіть мене звідси.
— Гаразд, — відповів Чемп. — Я про це подбаю.
Оскільки телефону в будинку не було, Говард пішов на кухню й велів братові скористатися рацією в машині, щоб перевірити їх обох.
— Стандартна процедура, — заспокоїв він Новатні, який починав помітно нервувати. — До речі, маєте якусь каву? Лавді спить на ходу. Може, кофеїн допоможе.
Новатні пішов до комори й дістав банку. Вкинув до чашки три з гіркою чайні ложечки розчинної кави, наповнив теплою водою з-під крана, розмішав і попростував до вітальні.
— Зачекайте на кухні, доки не повернеться мій брат, — сказав Говард. — Я сам віднесу їй каву. Хочу поставити їй ще декілька запитань.
У вітальні Говард виявив, що Клавдія задрімала, сидячи на канапі.
— Це може підбадьорити вас, — мовив він, підіймаючи їй голову й підносячи чашку до губ. — Боббі заварив добру й міцну.
Жінка розплющила очі, тупо глянула на нього й відсьорбнула. Раптом захекалася й виплюнула питво.
— Господи! Не можу пити це лайно!
Говард чув, як крокує кухнею Новатні, явно занепокоєний тим, що може збовкнути Клавдія.
— Чия це квартира? Ваша чи Боббі?
— Ми ділимо її, — відповіла вона. — Наразі я сплачую оренду й більшість рахунків, тому що він не працює. Але я сказала б, що вона належить нам обом.
— У будинку є зброя?
Довгий час вона мовчки дивилася на детектива, зважуючись, а тоді кивнула.
— Боббі тримає один ствол у спальні, один у їдальні й ще один у себе в машині. Він купив мені деррінджер[2] на день народження, для самозахисту. Але яка користь від зброї, якщо я не здатна натиснути гачок?