Тоді обложені, що дивилися з вікна, побачили дивне видовище. Серед річки стояла пірога, на кормі якої темним кільцем товпились воїни і виднілися дві жінки. До них, як божевільний, плив де Катіна, за кожним ударом руки вистромлюючись з води до плечей, а. за ним здіймалась тонзура на голові францисканця з темним капюшоном і довгою рясою, що тяглися за монахом по воді. Але в пориві запопадливості монах не зважив своїх сил. З нього був добрий плавець, проте незручна одежа заважала йому, зв'язуючи рухи. Все повільніше й повільніше ставали удари його рук, все нижче й нижче спускалась його тонзура… Нарешті, голосно крикнувши: «в руки твої, господи…», він підкинув ослаблі руки вгору і пішов на дно. Хвилину пізніше охриплі від криків глядачі, що кликали де Катіна повернутися, побачили, як його втягли на ірокезьку пірогу, і та зараз же повернулась і попливла річкою далі.
— Боже мій! — глухо скрикнув Амос. — Вони взяли його! Бідолаха загинув!
— Бачив я чудні речі за сорок років, але ніколи ще не бачив нічого подібного, — сказав протяжно дю Лю.
Де ла Ну взяв понюшку табаку з золотої табакерки і змахнув гарненько мереживною хусткою порошинки, що впали спереду на сорочку.
— Мосьє де Катіна вчинив, як належить французькому дворянинові, — промовив він. — Коли б я міг плавати, як тридцять років тому, я був би тепер з ним.
Дю Лю озирнувся навкруги і похитав головою.
— Нас тепер тільки шестеро, — сказав він. — Боюсь, що вони знов надумали якусь чортячу махінацію, бо якось дивно затихли.
— Вони залишають будинок! — крикнув васал, який дивився у бічне вікно. — Що це означає? Пресвята діво! Невже ми врятовані? Подивіться, як вони юрбами біжать кудись між деревами. Вони кинулись до човнів, вимахують руками, показують на щось.
–. Ось сірий капелюх того диявола, — показав капітан. — Я б пустив у нього кулю, якби не боявся даремно зіпсувати заряд.
— Я влучав у ціль на такій віддалі, — сказав Амос, просуваючи свою довгу, темну рушницю крізь щілину в барикаді, що загороджувала нижню частину вікна. — Я охоче віддав би весь прибуток майбутнього року, аби тільки звалити цього негідника.
— Це взагалі на сорок кроків далі, ніж долітає куля з мушкета, — зауважив дю Лю, — але я бачив, як англійці влучали досить вдало з таких добрих рушниць.
Амос старанно націлився, сперши рушницю на підвіконня, і вистрілив. Крик захвату вирвався з грудей обложених. Фламандський Метис упав, але за хвилину він знову був на ногах і визивно сварився кулаком на вікно.
— Чорт візьми! — гірко скрикнув Амос по-англійському. — Куля влучила в нього навиліт. Все одно, що погладив чорта камінцем.
— Не лайся, Амос, а спробуй удруге; поклади ще більше пороху, якщо не розірве рушниці.
Грін засипав більший заряд, вибрав з мішка добру круглу кулю, але ж коли він підняв голову, то вже не було ні Метиса, ні індійців. На річці ірокезький човен мчав так швидко, як тільки могли гнати його двадцять весел; але, крім цієї темної плями на блакитній поверхні, не було видно й сліду ворогів. Вони зникли як кошмар, як поганий сон. Лишилась прострелена огорожа, купи мертвих тіл у дворі, обгорілі котеджі без покрівель, а безмовні ліси сяяли в промінні ранкового сонця, мирні й спокійні, наче в них не бушували в смертельному бою вороги, немов вирвавшись із пекла.
— Слово честі, вони, здається, втекли! — крикнув де ла Ну.
— Бережіться, чи не хитрощі це які, — промовив обережний дю Лю. — Чого їм тікати від шести людей, коли вони перемогли шістдесят.
Але васал, виглянувши в друге вікно, відразу ж упав навколішки, підняв до неба руки й почорніле від пороху обличчя і забурмотів слова молитви й подяки. Його товариші підбігли до вікна, і радісні вигуки залунали по кімнаті. Верхнє плесо річки вкривала ціла флотилія човнів; сонце виблискувало на дулах мушкетів, і на металевих уборах людей, які сиділи в човнах. Уже можна було розглядіти білі мундири регулярних військ, коричневі куртки «лісових бродяг», яскравий одяг гуронів та альгонкіниів. Все ближче й ближче підпливали вони, вкриваючи річку на всю її широчінь, з кожною хвилиною ставали виднішими, а далеко, на південному закруті, ірокезький човен здавався маленькою рухливою плямочкою, що раптом підлетіла до далекого берега і зникла під тінню дерев. Через хвилину ті, що лишилися живі, уже були на березі, махаючи в повітрі капелюхами, а носи човнів рятівників їхніх уже шаруділи по піску. На кормі переднього човна сидів зморщений чоловік у великому русому парику, а на колінах у нього лежала рапіра з позолоченим ефесом. Він вискочив з човна, як тільки кіль торкнувся дна, побрів по воді, розбризкуючи її своїми високими чобітьми, і кинувся в обійми старого вельможі..