— Мій любий Шарль, — крикнув він, — ви оборонялись по-геройському. Як, вас тільки шестеро? Ой! Ой! Криваве було діло!
— Я знав, що ви не покинете товариша в біді, Шамблі. Мого сина вбито, а дружина — он там, в ірокезькому човні.
Комендант форта Сен-Луі з мовчазним співчуттям потис приятелеві руку.
— Інші доїхали щасливо, — сказав він трохи згодом. — Захопили тільки один човен, бо у них зламалось весло. Троє потонули, а двох забрали. Як я чув, крім вашої дружини, там була ще якась дама француженка.
— Так, її чоловік теж у полоні.
— Ах, бідолахи! Ну коли ви з товаришами почуваєте в собі досить сили, щоб пливти з нами, то ми, не гаючи ні хвилини, поженемося за ними. Десять чоловік я лишаю тут у будинку, а ви можете взяти їхній човен. Сідайте швидше, і вперед! Від вашої поспішності залежить життя чи смерть цих полонених.
Розділ XXXIX
КІНЕЦЬ
Ірокези повелися з де Катіна зовсім не грубо, витягнувши його з води в пірогу. Дуже незрозумілі були їм ті мотиви, які примусили цю людину покинути безпечний притулок і віддатись їм до рук, і вони подумали, що офіцер божевільний, а ця хвороба викликала в індійців страх і повагу. Вони навіть не зв'язали йому рук: не буде же він тікати, коли своєю волею приплив до них. Два воїни обшукали, його, щоб упевнитись, чи немає в нього зброї, і потім кинули на дно між двома жінками, поки. човен підпливав до берега передати звістку, що наближається залога з форта Сен-Луі. Потім він відчалив і швидко погнав серединою річки. Адель була смертельно бліда, і рука, за яку вхопив її чоловік, була холодна, як мармур.
— Люба моя, — шепотів він, — скажи мені, чи не поранена ти… чи не образили тебе?
— О, Аморі, чого ти тут? Чого, Аморі? О, я знаю, що могла б стерпіти все, але якщо займуть тебе, я не витримаю.
— Як міг я лишатися там, знаючи, що ти в руках ірокезів! Я збожеволів би.
— Ах, єдиною моєю втіхою була думка, що ти в безпеці.
— Ні, ні, ми стільки витерпіли разом, що не можемо більше розлучатись. Що таке смерть, Адель? Чого нам боятися її?
— Я не боюся смерті.
— І я теж. Кінець кінцем все буде. добре: лишимося живі, будемо згадувати цей час; помремо — вкупі перейдемо в інше життя. Сміливіше, рідна моя, все обійдеться добре для нас.
— Скажіть мені, мосьє, — спитала Онега. — Чи живий ще мій пан?
— Так, він живий і здоровий.
— Це добре. Він — великий вождь, і я ніколи не жалкувала і тепер не жалкую, що одружилася з людиною не мого народу. Але мій син!.. Хто віддасть мені мого Ахілла? Він був схожий на молоде деревце, такий стрункий і міцний! Хто інший міг бігати, стрибати, плавати, як він? Перше ніж зайде сонце, ми всі будемо мертві, і я рада, бо знову побачуся з моїм хлопчиком.
Ірокези щосили налягали на весла, поки між ними і Сен-Марі не лишилося миль з десять. Потім вони причалили в невеликій затоці на своєму боці річки, вискочили з човна і витягли полонених. Вісім чоловік однесли човен на плечах у ліс, де сховали його між двох лежачих дерев, замаскувавши купою гілля. Потім, після короткої наради, вони пішли через ліс один за одним, а посеред них троє приречених. Всіх воїнів було п'ятнадцять, з них вісім ішли попереду, а сім позаду. Всі вони були озброєні мушкетами, швидконогі, як лані, тому про втечу годі було й думати. Полоненим лишалося тільки йти за своїми провожатими і терпляче чекати долі.
Цілісінький день бідолашні жертви були в дорозі. Їм доводилось іти великими болотами, що простяглися понад блакитними лісними озерами, де при їх наближенні з очеретів здіймався сірий чорногуз, важко махаючи крилами. Часом вони заглиблювались у гущавину лісів, де був вічний присмерк, і тільки звук від падання дикого каштана та хрускання білки на сотні футів над їх головами порушували цілковиту тишу. Онега була винослива, як це властиво індійським племенам, але Адель, хоч і доводилось їй мандрувати раніше, ще до вечора відчула біль у ногах і втому. Тому де Катіна з полегшенням побачив яскраві відблиски вогнища, які зненацька заблищали між стовбурами дерев, і індійський табір, куди зібралась більша частина бойового загону, прогнаного з Сен-Марі. Тут була також сила жінок, які прийшли із селищ могауків і каюгів, щоб бути ближче до своїх чоловіків. Навкруги стояли вігвами, утворюючи кільце. Перед кожним із них горів огонь, над вогнищем висів казанок на дерев'яному триніжкові, в якому варилась вечеря. Посередині палало величезне кострище з гілля, наваленого у. вигляді кола, а в центрі його лишалась відкритою площадка футів на двадцять. Посеред неї стояв стовп, і до нього було прив'язане щось замазане в червоне й чорне.