І маленький загін гвардійців рушив у супроводі сержанта.
Гугенот мовчки й похмуро стояв осторонь, нічим не виявляючи радості від несподівано щасливого для нього кінця; але коли солдати пішли, він і молодий офіцер швидко підійшли один до одного.
— Аморі, я не сподівався бачити тебе!
— Як і я, дядю. Скажіть, будь ласка, що привело вас у Версаль?
— Вчинена мені несправедливість, Аморі. Рука нечестивих тяжить над нами, і в кого ж просити захисту, як не в короля?
Молодий офіцер похитав головою.
— У короля добре серце, — промовив де Катіна. — Але він дивиться на світ тільки крізь окуляри, надіті йому камарильєю. Вам нема чого сподіватися від нього.
— Він майже прогнав мене з очей геть.
— А спитав ваше ім'я?
— Так, і я назвав себе. Молодий гвардієць свиснув.
— Ходімо до воріт, — сказав він. — Ну, коли мої родичі приходитимуть сюди й заводитимуть суперечки з королем, моя рота незабаром залишиться без капітана.
— Король не добрав, що ми родичі. Але мені дивно, небоже, як ти можеш жити в цьому храмі Ваала, не поклоняючись кумирам.
— Я ховаю віру в серці.
Старик серйозно похитав головою.
— Ти йдеш по дуже вузькому шляху, повному спокус і небезпек, — промовив він. — Тяжко тобі, Аморі, простувати шляхом господнім, ідучи разом з тим обіруч з гнобителями його народу.
— Ех, дядю! — нетерпляче вигукнув молодий чоловік. — Я солдат короля і залишаю отцям церкви вести богословські суперечки. А сам хочу тільки прожити чесно і вмерти, виконуючи свій обов'язок. До всього ж іншого яке мені діло?
— І згоден жити в палацах і їсти на дорогому посуді, — гірко промовив гугенот, — тоді як рука нечестивих тяжить над твоїми кревними, коли виливається чаша лиха, стогони й зойки лунають по всій країні.
— Та що ж, нарешті, трапилось? — спитав молодий офіцер, спантеличений біблійними висловами, що були поширені серед французьких протестантів.
— Двадцять чоловік моавітян розміщено у мене в домі на чолі з якимось капітаном Дальбером, який уже давно став бичем Ізраїлю.
— Капітан Клод Дальбер з лангедокських драгунів? У мене вже є з ним деякі рахунки.
— Ага! І розсіяні вівці стада господнього теж мають дещо проти цього лютого пса й гордовитого нечестивця.
— Що ж він зробив?
— Його люди розташувались у моєму домі, наче міль у паках сукна. Ніде немає вільного містечка. А сам муж цей сидить у моїй кімнаті, задерши ноги в чоботищах на мої стільці з іспанської шкіри, з люлькою в роті, з графином вина під рукою і вирікає, немов сичить, різні мерзотні слова. Він побив старого П'єра.
— А?!
— І зіпхнув мене в підвал.
— А??!
— Бо п'яний хотів обняти твою кузину Адель.
— О!!!
З кожним новим вигуком молодий чоловік червонів усе більше й більше, а брови його зсувалися все ближче й ближче. При останніх словах старика він зовсім розлютився і несамовито кинувся вперед, тягнучи дядю за руку. Вони бігли по одній з кручених стежок, обсаджених високою живою огорожею, з-за якої часом виглядали фавни або мармурові німфи, що дрімали серед зелені. Дехто з зустрічних придворних здивовано дивився на цю чудну пару. Але молодий чоловік був надто заглиблений у думки і не звертав уваги на гуляючих. Не перестаючи бігти, він проминув серповидну доріжку, яка простяглася повз дюжину кам'яних дельфінів, що викидали з рота воду на купку тцитонів, потім алею гігантських дерев, які мали такий вигляд, ніби росли тут кілька віків, але справді тільки недавно були привезені з величезними труднощами з Сен-Жермена і Фонтенебло. Біля хвіртки з саду на дорогу старий зупинився, захекавшись від безупинного бігу.
— Як ви приїхали, дядю?
— Коляскою.
— А де вона?
— Он там, за гостиницею.
— Ну, ходімо туди.
— Ти теж поїдеш, Аморі?
— Судячи з ваших слів, пора й мені появитися у вас. У вашому домі не зайвим буде мати людину з шпагою коло пояса.
— А що ти збираєшся робити?
— Переговорити з цим капітаном Дальбером…
— Значить, я образив тебе, небоже, сказавши, що твоє серце не цілком належить Ізраїлеві.
— Що мені до Ізраїлю? — нетерпляче гукнув де Катіна. — Я тільки знаю, що хоч би кузина Адель поклонилась громові, як абенакійська жінка, або звернулась із своїми невинними молитвами до Гітчі Маніту[1], то й тоді хотів би я бачити ту людину, яка насмілилася б торкнутися до неї. А! Ось під'їздить наша коляска! Жени щодуху, кучер, одержиш п'ять ліврів, коли менш ніж за годину ми прибудемо до застави Інвалідів.