— Допитати обох! — вибухнув Мухортов. — Я витрушу з них правду, панове! Серафимо Марківно, треба вашої згоди!
— Не треба. — Платон зупинив її поглядом, перехопив відповідь. — Зізнання не змінить нічого. Стався трагічний випадок. Григоренко серед ночі вийшов до стайні, аби закріпити угоду. Там на нього напав вовк, якого до коней гнав навіть у цю погоду природний інстинкт мисливця-хижака. Ніхто з нас нічого не почув, бо вночі гудів вітер. Та й спали ми після бенкету міцно.
— Жах, — здригнулася Наталя Мухортова.
— А буде ще гірше, якщо все ж таки виїхати звідси проти ночі. За нашим невеличким кортежем цілком може гнатися вже ціла зграя голодних вовків.
— Не лякайте, — простогнала Ольга Лаврова.
— Такі випадки траплялися, — підтримав Ковалевський. — Слово честі, панове, не варто вирушати в далеку путь через ліси й поля, коли сонце сяде.
— Думаю, про нас не забули в Грушівці, — додав Платон. — Та в найкращому разі проторують сюди шлях уже завтра вранці. Пропоную прийняти цей факт. І радіти, що лишаємося в безпечному місці.
— Цілком згодна, — сказала Серафима, заговорила до чоловіка, почула відповідь, переклала. — Тобто ми з Едвіном цілком згодні з паном Чечелем. У нашому домі безпечно і затишно.
— Особливо коли труп лежить у підвалі, — не стрималася Авакумова.
— То не ходіть у підвал! — відрізав Серж. — Чорт забирай, ми всі в одному човні! В однаковому становищі! Чому б просто не домовитись на цей час не кидатися одне на одного з будь-якого приводу!
— Де моя дружина не права, пане Ковалевський? — тихо, але твердо поцікавився Авакумов.
— Нас усіх не можна лишати в одному приміщенні надовго, — підбив Мухортов невтішний підсумок.
— Я розумію все. Зовсім не гніваюся. Нерви, в усіх нас здають нерви, — примирливо мовила Серафима. — Але все ж таки пропоную не пускати справу нашого порятунку на самоплив.
— Тобто? — не зрозумів Платон.
— На стайні — пара коней і сани. Зараз лише близько одинадцятої ранку. Едвін радить відправити Тараса в Грушівку. Він передасть сільському старості листа з розпорядженням чимшвидше розчищати шлях. Думаю, слід залучити тамтешнього урядника. У такому разі вже завтра зранку можна дочекатися порятунку.
Авакумов багатозначно кахикнув.
— Є пропозиція назустріч, — заговорив, зважуючи кожне слово. — Зараз справді лише ранок. До Харкова через заноси їхати не менше від трьох годин. Але навряд більше. Варто комусь із нас скористатися єдиними тут саньми, у місті можна цілком реально опинитися ще завидна. Жодної вовчої зграї, ніхто не заблукає серед поля. І в такому разі людей із нашим статусом вирушить рятувати велика експедиція. На це більше надії, ніж на ледачих тутешніх селян. Хай навіть їх підганятиме урядник.
— Пропонуєте свою кандидатуру? — швидко запитав Чечель. — Чи, раптом, будемо тягнути жеребок? Хто витягне короткого сірника, тому й пощастить, так чи ні?
— Хоча б так, — неохоче відповів Авакумов. — Погодьтеся, раціонально.
— Для вас — звісно, — підхопив Ковалевський. — Ми ж маємо покладатися на вашу спритність та порядність.
— А ви, Сергію Павловичу, серйозно вважаєте, що я можу не підняти в Харкові на ноги всіх, починаючи від міського голови?
— Я вважаю вас, Георгію Андріяновичу, дуже хитрою сракою.
Сказане дійшло не одразу.
Спершу почуте переварювали. Потім Мухортов грубо зареготав. Його дружина закотила очі, пирхнула в кулак, відвернулася. Лавров почервонів, Ольга Янівна зойкнула. Мілкус широко посміхнувся, що виглядало вже зовсім неввічливим. Серафима з останніх сил намагалася триматися світськи. Ковалевський же з переможним виглядом підморгнув Чечелю.
— Нечувано. — Олена Луківна стиснула губи в тонку пряму лінію. — Це нечувано, пане Ковалевський.
— Тим не менше ви почули все, що треба. Давно хотів вам чогось такого сказати. — Серж тішився сам із себе.
— Ви дозволяєте таке у вашому домі? — Авакумов глянув на Мілкуса, звертаючись до господаря німецькою.
— Не дозволяю, — переклала його відповідь Серафима. — Проте зараз вам усім нема куди звідси подітися. Навіть якби я хотів відмовити котромусь із вас у гостинності через не надто гідну поведінку, зробити це не зможу. Так само як учора не мав, куди попросити пана Григоренка.
— Софістика, — процідив Георгій Андріянович. — Словоблуддя найвищої проби. Ви праві, ми з дружиною не маємо змоги поїхати звідси. Проте залишити це приміщення й не виходити більше до вибачень пана Ковалевського — цілком у наших силах. Сніданок, обід та вечерю просимо подати в наші апартаменти. Чув, у вас є запас свічок. Тож прошу забезпечити нам хоча б таке освітлення до завтра. І візьміть на себе труд прислати на вечір пляшку шампанського. Новий рік усе ж таки.
Розділ 15. Хтось із гостей
Чи не єдиним живчиком у компанії виявився Ковалевський.
Навіть його друг Мухортов волів по можливості менше втручатися в перебіг подій. Полковник уже не горів бажанням братися за зброю, тож знайшов привід повернути рушницю хазяїнові. Серж легко пояснив таку поведінку — під боком Федора Федоровича була дружина, якій не дуже хотілося відпускати від себе чоловіка. Ранкові події змусили не лише Наталю Дмитрівну, а й решту жінок шукати захисту й опори передусім у своїх благовірних. Натомість Сергій Павлович мав розв’язані руки, а отже — широкий простір для маневру.
— Знайшлися на хазяйстві лижви, — повідомив він Чечелю незабаром після сніданку. — Дві пари, добротні й змащені. Одні, щоправда, не на ногу, а на лапу, пардон за порівняння. Тільки самі гляньте. — Серж виставив наперед свою праву, покрутив стопою. — Не скажу, що в мене делікатний розмір. Та самі гляньте на другу пару лижв, гляньте, гляньте! Там для якогось билинного богатиря. Єруслана Лазаревича[25], да-с. Отаке ножище! — Він розвів руки, показуючи справді велетенську ступню. — Тож доведеться йти до лісу самому.
— Ви знову зі своїм полюванням? Коли таке робиться? — щиро здивувався Платон.
— Полювання, — погодився Серж. — Тільки цього разу на вовка. Знаєте, дорогенький ви мій, зовсім не здивований. Хай хтось не вірить у вовчий напад, але це буду не я. Коли виберемося звідси й сядемо в мене за гарячим пуншиком, розкажу парочку мисливських історій. Кров захолоне в жилах. — Він зробив круглі очі. — Вовки в таку погоду голодні, нахабні й лютують найбільше. Буває, забігають у сільські двори, які на околицях. Чи атакують хутори.
— І ви йдете на зграю сам…
— Там головне, Платоне Яковичу, вожака вирахувати й застрелити. У кращому разі інші розбіжаться. У гіршому — почнуть шматувати свого ж брата. Трапляється й таке.
Чечель не сперечався. Провів винищувача вовків до ґанку. На лижвах Ковалевський ходив вправно, палиці виглядали зайвими й навіть трохи гальмували. Поки Серж рухався намерзлою сніговою корою, Покорний вивів запряжені сани. Поруч ішов Носок, за ним дріботіла куховарка Параска, намагалася раз по раз схопити управителя за лікоть, а той відмахувався, з кожною спробою різкіше й агресивніше. Здавалося, ще трохи — і Мартин її вдарить. Уздрівши на ґанку Платона, жінка кинулася до нього. Чечель оговтатися не встиг: вона бухнулася колінами на сніг, йому в ноги, заголосила:
— Пане! Паночку! Зробіть щось! Я не глуха, не сліпа! Не дай Боже пхатися у ваші справи, то не для нас, простих людей!
25
Єруслан Лазаревич — герой російського лубочного фольклору, непереможний богатир. Окремі книжки про нього видавали з кінця XVIII століття.