— Вдова, — дозволив собі уточнити.
— Так, — статечно, шляхетно кивнула вона. — Коли йдеш за військового, треба вже перед олтарем готуватися овдовіти.
— Жорстоко.
— Але це правда, Платоне Яковичу. Або так, або ти — дружина інваліда. Наш государ воює, скільки пам’ятаю себе. Я з військової династії, пане Чечель. У дівоцтві була Самойло, знаєте щось про цей рід?
— Каюся.
— Одна з гілок, що веде від гетьмана Самійла Кішки[30].
— Ми з вами обоє, виходить, козацького роду.
— Дід був військовим лікарем, з Кримської кампанії повернувся без ноги. — Удова Мухортова говорила тепер сама до себе, довкола мовби нікого не існувало. — Батько служив у Радецького[31]. Загинув на Шипці[32], коли мені було сім. За тата мені став його менший брат, теж офіцер. Іншого нареченого, ніж військовий, для себе не бачила. — Тепер ніби знову згадала, що поруч хтось є. — Я з дитинства готова до звістки, що мій чоловік поляже в бою.
— На жаль… — Платон досі не міг знайти потрібних слів.
— Ви знаєте, як се сталося?
— Зі слів управителя. Він не міг нічого вдіяти…
— Нікого не виню. — Наталя Дмитрівна повела рукою. — Ні-ко-го. Ви самі щось можете сказати? Наприклад, хто напав на нас? Чому відучора вбито троє чоловіків, майже одного за одним?
— Єдине, що скажу напевне, — не вірю в страшні казки про перевертнів. Нам загрожує неймовірно спритний, дуже небезпечний, зухвалий ворог. Неймовірна сила. Разом із тим — якась незрозуміла поведінка.
— Вбивство без причини. Це справді незрозуміло, Платоне Яковичу.
— Причину він напевне має. Свою власну, не підвладну поки нам, мосьпані. Готовий навіть припустити: вбивця не зовсім здоровий психічно.
— Маніяк?
— Радше, пацієнт нещасного лікаря Лаврова. Чи міг ним бути.
— Отак — саме Лаврова? — стрепенулася Мухортова.
— Або іншого медика його фаху, — пояснив Чечель. — Та все це — лише царина здогадів. Як пані Лаврова, до речі?
— Лишуся біля неї. Схоже, я єдина тут, хто ще має силу. Попри те що ми овдовіли з різницею в кілька годин. Але можна сказати інакше: Ольга Янівна — минулого року, я — вже нинішнього.
— У вас таки стає сил жартувати.
— Краще хай Параскева знайде мені нюхальної солі. Ми мусимо протриматися до ранку, Платоне Яковичу. — Жінка взяла його за руку, Чечель відчув, як вона тремтить. — Пережити випробування. Прийняти й пережити.
— Прийняти?
— Повірте, ми всі опинилися тут і тепер не просто так.
Очі Мухортової затягнуло легкою поволокою. Платону навіть здалося — полковницька вдова сама поволі втрачає здоровий глузд. Її слова чимось нагадували погане пророцтво.
— Не зовсім розумію вас…
— Ми з Федором Федоровичем не мали тут бути. Але, бачте, зорі розташувалися саме так, не інакше. Це — Божа воля. Заразом — Божа кара.
— Кого карають? За що?
— Думки вголос, пане Чечель. Не більше. Маєте інше пояснення — діліться.
— Мені треба подумати. Хоча чесно скажу — часу на те нема. Та й обставини не сприяють.
— Теж привід для роздумів, Платоне Яковичу.
Мухортова вела що далі, то плутаніше й загадковіше.
І все одно Чечель ураз відчув — блимнуло.
Щось майнуло, легке, майже невловиме.
Ниточка, за яку треба тягнути.
Думка, яка дотепер чомусь не вступала в голову.
— Нам усім треба протриматися до ранку, — повторила Наталя Дмитрівна. — Бажано зберегти здоровий глузд. Хоча б тим, хто не встиг його втратити. Не збожеволіти. Від страху. Хтозна. Раптом той, хто нападає з темряви, найперше бажає звести нас усіх із розуму.
Серафима підмостила під голову Мілкуса третю подушку.
Тепер господар не лежав, а сидів на канапі. Смерті, посіяні довкола від учорашньої ночі, не вибили інваліда з колії. Схоже, вони з дружиною були виліплені з одного тіста. Молода жінка також трималася мужньо, хоч Платон встиг помітити: з останніх сил. Мілкус же сидів, підпертий подушками, так само гордовито, як у інвалідному візку.
Який поки лишався в його спальні.
Там, де зоставили закривавлений труп лікаря Семена Лаврова.
Тіло Федора Мухортова теж не чіпали. Чечель на той момент не вирішив, куди його правильно занести з двору. Вбитий Мішель Григоренко лежав у льосі, проте його перенесли ще вранці. Зараз із мерцями ніхто з живих чоловіків морочитися наміру не мав.
Хай до сходу сонця все буде, як уже є.
Люди на другому поверсі трошки перетасувалися. Авакумови не потикали носів зі своєї спальні, а після останніх подій Георгій Андріянович заявив — зачиниться зсередини. Платон усе ж знайшов слова, вмовив лишити двері незамкнутими. Нагадав, як довелося ломитися в хазяйський кабінет, час забрало.
Те саме переконав зробити й Люсі. Дівчина нарешті впустила його, забилася в істериці, дізнавшись про ще двох загиблих. Але саме її реакцію Чечель списав на наркотики, точніше — їх відсутність. Люсі просто ламало, вона не могла знайти собі місця, нікого не хотіла бачити, почувалася самотньою, нікому не потрібною й від того — беззахисною. Її оточувало вороже, як вважала, середовище, де нема від кого чекати на допомогу й ні на кого покластися. Тож у Платоновій особі Людочка Черниш бачила тут єдиного захисника. Отже, слухалася його.
Вдови облаштувалися разом. Новина про втрату Мухортової ще більше загнала в депресію Лаврову. Проте ці дві жінки виявилися потрібними одна одній, до всього Наталя Дмитрівна була сильнішою за Ольгу Янівну. Таким чином, могла постояти за себе й належним чином дбати про раптову посестру. За обох Чечель поки що був спокійний.
Ковалевський демонстративно витягнув зі своєї спальні крісло, виставив у коридор, навпроти кімнати, зайнятої Лавровою та Мухортовою. Сів там, мовби на посту, тримав біля себе рушницю, а цигарки підкурював одна за одною від свічки. Серж бачив себе охоронцем, не інакше. Тим більше його ліжко зайняла куховарка Параска Ярмолюк, чи не найбільш налякана людина в цьому випадково зібраному товаристві.
Мартин Носок із мовчазної згоди оселився в спальні, яку зовсім недавно освоїли Мухортови. Управитель, без того не щедрий на слова в розмові з панами, після нападу на полковника утратив, здавалося, будь-яке бажання говорити будь з ким на будь-яку тему. Він заявив: ноги не тримають після побаченого. Тож Платон, користуючись тимчасовою владою, що впала на нього, дозволив Носку прилягти на вільне ліжко у вільній кімнаті. Мухортова не була проти — їй насправді було все одно. Кортіло, як решті присутніх, чимшвидше забратися звідси геть.
Таке саме бажання мали й Мілкуси.
— Ми поїдемо звідси всі разом, — переклала Серафима слова господаря, сказані твердим голосом. — Нам прикро, що все так сталося. Не знаю, чи доречно говорити про прикрість, коли за короткий час жорстоко вбито троє шанованих у Харкові чоловіків. Тим більше коли тут, зовсім поруч, є дві вдови. Я не знаю, пане Чечель, чим і як усе компенсувати.
— Я ж ніби маю знайти вбивцю?
Платон говорив до Мілкуса, але дивився на Серафиму. Світло двох свічок більше ховало, ніж показувало. Ті самі відчуття пережив якихось кілька годин тому в цій самій кімнаті — коли брав молоду жінку на тій самій канапі, де зараз лежить її паралізований чоловік.
— Угода в силі, — повторила Серафима, не беручи на себе труд перекладати Мілкусу свої слова. — У вас були неправильні відомості, Платоне Яковичу.
— Дехто поспішив із висновками?
— Саме так. Дехто не дуже правильно декого зрозумів. — Потім защебетала німецькою, переклала відповідь: — Так, ми хотіли б, аби крім поліцейського розслідування було також приватне. Проведене вами, ми оплатимо всі витрати.
— Хочете, щоб я зловив перевертня? Пропонуєте за ваші гроші кинути виклик нечистій силі?
Мілкус відповів не одразу.
— Дещо прояснимо, пане Чечель. — Господар навмисне робив довші паузи й говорив короткими реченнями, аби Серафимі було зручніше перекладати. — Я вважаю себе раціональною людиною. Що означає — не вірю в нечисту силу. Є люди з нечистими думками, лихими намірами. Проте всі вони мають таку саму раціональну природу. На моїх гостей полює не вовкулака, який стає хижаком опівночі або з появою місяця на небі. Ми всі маємо справу з хижим гомо сапієнс, не більше. Розгадати намір означає рахувати його кроки надалі.
30
Кішка, Самійло (1530 (?) — 1602 (?)) — козацький отаман, старший війська Запорізького. Керував військом у Лівонській кампанії та низкою морських походів.
31
Радецький, Федір Федорович (1820—1890) — генерал російської армії, керівник оборони Шипки.
32
Бої за Шипкинський перевал (Болгарія) — один із вирішальних епізодів російсько-турецької війни 1877—1878 років. Вигнання з Шипки турецьких військ відкривало російській армії та болгарським ополченцям шлях на Константинополь. Тому турки тривалий час обороняли прохід.