Сам герой дня бачив усе крізь туман, а чув крізь невидимий шар вати. Був лиш щасливий від того, що нарешті зміг зомліти, знепритомніти на якийсь час. Оклигав із болем у набитій потилиці, який розповзався по всій голові. Поруч смиренно сиділа Параскева й міняла паничеві холодний компрес. Вона ж повідомила радісно: вони врятовані, у маєтку повно всякого люду.
Коли підмога прийшла, хто привів і скільки він провалявся отак, без тями, Чечель не мав поняття. Запитав у Серафими, щойно куховарка гукнула пані. Та замість відповіді почув, як хазяйка з кимось свариться. Нарешті грюкнула дверима й пояснила: героя бажають бачити на власні очі негайно.
— Нема сил гадати, — визнав Платон. — Усі пішли на вгадування вашого управителя. Де ви його знайшли такого — те ще питання.
— Я, — поправила Серафима. — Бо ж спершу найняла Носка, місцевого, за рекомендаціями. Сам розумієш, чоловік не мав змоги того робити. І… Платоне…
— Так.
— Те, що було вночі, у бібліотеці…
— Ніколи не повториться. Знаю, розумію. — Кивок викликав новий укол болю. — Ти ж не хотіла це обговорювати. Я так само мовчав, навіть на людях дотримувався політесу.
— Помітила. Все одно мусила нагадати.
— Забули.
— Забули? — Вона повела бровами. — Невже? Пане Чечель, навіть зважаючи на всі обставини, такі слова — удар по моєму жіночому самолюбству.
— Коли так — не нагадуй сама. Не втомлюй ще й цим.
— Цим?
— Господи, пані Мілкус! Іще трохи — і в мене виникне стійке, непоборне відчуття провини. Перед твоїм чоловіком.
— Едвін тобі винен. Ми ж домовлялися, угода тобою виконана. Після повернення до Харкова я особисто все контролюватиму. І ти правий, надто небезпечна тема.
— Нарешті… — Платонові полегшало. — Так чому вони вчора тягнули кота за хвіст?
— Не могла припустити нічого подібного. — Серафима сумно зітхнула. — Утім, аби не виїхала з країни десять років тому, ще дівчиськом, може, і не так би здивувалася. Грушівський урядник разом із тамтешнім старостою одразу, ще до обіду вчора, запрягли сани й помчали до Валок. Бо без наради з начальством щось вирішувати боялися. Повітовий справник теж не хотів брати на себе відповідальність. Разом подалися до міського голови, а того хтось поважний запросив, як на лихо, на прийняття до Харкова. Кокушко мав досить влади, аби підняти на ноги поштмейстера. Той поки відчинив контору… — Вона знову зітхнула, тепер уже приречено. — Телеграфіст відбив кілька телеграм. Сам уяви, як воно перед новим роком, іще й після хуртовини. Словом, Платоне Яковичу, поки всі, кому треба, нарешті зрозуміли, у якій ми біді, усе з усіма узгодили, впала ніч. Вирішили — нічого нам тут до ранку не станеться. Уранці поки зібралися, поки вирушили сюди… Мабуть, не скоро таке зрозумію.
— Лишишся — зрозумієш.
— Дякую, заспокоїв. Не хочу лишатися. Помилка. Досить із мене. Четверо вбитих гостей. Убивцю найняла сама. Ні.
Чечеля дещо зачепило.
— Троє.
— Тобто?
— Троє вбитих гостей. Убивця — четвертий.
— А-а-а! — Її тон раптом змінився. — Ти ж не знаєш іще. Ковалевський. Його ж знайшли за лісом. Становий пристав на головних санях їхав, першим побачив. Мертвий, горло розпанахали. Недалеко звідси від’їхав. Привезли назад. Боже!
Серафима сховала лице в долонях.
Ніби знову хто Платона по голові вперіщив.
Розділ 24. Утікач знайшовся
Харків, Миколаївська площа, повз будівлю міської Думи. Січень 1914 року
Мороз кусав по тому ще п’ять днів, відлига почалася надто стрімко.
Ще вчора сніг смачно порипував, нині ж калоші місили сіру вуличну жижу на бруківці й хідниках. Вона бризкала з-під візницьких коліс, розліталася віялом від кінських копит, через те Платон ніколи не любив міста в таку погоду. Тим більше не розумів, чому жандармський ротмістр Олексій Кулагін витягнув його для розмови сюди, у найбільш гамірну частину Харкова.
Тут, довкола візницької біржі, цілодобово товклися десятки «ваньків», а у вихідні та святкові дні гуртувалося більше сотні. Мужики закликали пасажирів, беззлобно лаялися, злобно сварилися й навіть могли побитися через багатого клієнта. Коні накладали «яблучка» просто біля дорогих купецьких будинків, комерційних банків, не шанували навіть міської Думи, і городові безсило опускали руки. Стражів порядку просто не вистачало, аби закликати кожного «ваньку» прибрати за конем чи кобилою. Штрафи не лякали й не робили погоди. На боротьбу з візниками кидали двірників, сварки від того набирали більше обертів.
А ще в розкинутому неподалік Біржовому сквері та довкола нього продавала себе в найми чисельна прислуга, дехто чіплявся до багато вбраних перехожих, поступаючись хіба не менш активним вуличним повіям із вечірньої Сумської. Дійство не мали змоги припинити навіть спеціально найняті сторожі — їм, як і двірникам, дуже перепадало від місцевих.
— Вас дратує? — Кулагін обвів гармидер затягнутою в тонку чорну шкіряну рукавичку рукою. — Між тим, аби знали, площу й прилеглі вулиці у нас вважають безпечними та небезпечними для злодіїв водночас.
— Хіба так буває?
— Невже мені треба пояснювати це агенту розшукової поліції, хай колишньому?
— Поясніть.
— Довкола трактири, Платоне Яковичу. Самі ж бачите. Ще й не дешеві забігайлівки, котрі часом нічим не різняться від притонів на Москалівці чи тій-таки Іванівці[34]. Тут, зволите розуміти, столуються чиновники, купецтво, банківські службовці. Увесь люд, який тут бачите, не багатий, але й не бідний. Дозволяють собі проводити час у трактирах. Штоф, другий, язики розв’язуються. І розмови тут, мосьпане, ведуться не такі, як у притонах. І зовсім не про те. Вони ж нікого не бояться. Там, де ніхто нікого не боїться, що починається?
— Крамола, — гмикнув Чечель, поправляючи шарф під коміром.
— Отож-бо! — Кулагін багатозначно помахав пальцем. — Злодію тут легко загубитися. Є чим поживитися. Почнеться ґвалт, ніхто не зловить, бо городовий не вженеться, свисти не свисти. Але ж хіба знає крадун із Москалівки, що тут мало не кожен десятий — перевдягнений жандармський агент? За потреби, Платоне Яковичу, усе кодло можна переловити в двадцять чотири години.
— Потреби нема.
— Саме так. Бо й серед злодіїв наша агентура. Тримають вуха, де треба. Слухають, на вус мотають. Так мій департамент знає про політичні настрої тих, хто нібито від політики далекий.
— Неблагонадійних виявляєте.
— Беремо на олівець. І при потребі, мосьпане, до статті кримінального складу додамо.
— Охоче вірю.
— Тому нам із вами балакати безпечніше саме тут, — підбив ротмістр підсумок. — Ви ж зовсім поруч отаборилися. «Гранд-готель», на Торговій[35]?
— Могли б не перепитувати.
— У сусідніх апартаментах із Мілкусами.
— Олексію Кузьмичу…
— Та добре, добре… — Ротмістр панібратськи потріпав Чечеля по плечу. — Нагадую, що очей із вас не спускаємо після жахливої пригоди в Грушівці. І так само повинні знати: не маємо наміру й великого бажання афішувати це. Мене в отелі пізна`ють. Одразу стане відомо, що навідав вас особисто. Санкції на контакт не маю, привертати зайву увагу до вашої присутності в місті теж не треба. Причини вам відомі. — Він ступив набік, пропускаючи хлопчиська-газетяра. — Виклика`ти до себе, на Жандармську? Ще гірше. Конспіративна квартира? Пардонте, теж бюрократія, усе пишеться в рапорті: де, з ким, пощо. Ні-ні, шановний, погодьтеся — отака прогулянка найпростіша.
Платон знизав плечима.
— Чого ви ще не знаєте?
— Не чув на власні вуха про перебіг подій від вас.
— Має значення?
— Віднедавна — велике, Платоне Яковичу.
— Тобто?
Кулагін уже зняв прокушену руку з пов’язки, зараз заклав обидві за спину.
34
Слобода Іванівка — західна околиця, з населенням понад 10 тисяч осіб. На початку ХХ століття поступово ввійшла до складу міста.