— Охоронного відділення? — Подив був щирим.
— Особу вбивці мали офіційно встановити. Не мені пояснювати вам процедуру. Це забрало час. Та щойно її встановили, матеріали негайно передали нам, на Жандармську. Хочете пояснень, шукаєте мотивів убивці? Не знаю, чи новина дасть усі відповіді. Та поживу для нових роздумів матимете.
— Ваша манера тягнути, довго готувати фокуси мене дратує, — нагадав Платон.
Кулагін добирав фрази, аби говорити лаконічно:
— Той, кого ви всі знали як Мартина Носка, мав декілька паспортів та партійних прізвиськ. Усі записані в його особовій справі. Батьки ж хрестили його в листопаді тисяча вісімсот сімдесят четвертого року Степаном Івановичем Харитоновим. Уродженець Житомира, батько — старший учитель математики в чоловічій гімназії, потім директор народних училищ. Степана у шістнадцять уперше зловили на зборах нелегальної марксистської організації. У вісімнадцять завдяки татовим клопотанням зміг вступити до університету Святого Володимира в Києві. Через два роки відрахували — баламутив студентів. Потім — участь у різних групах соціалістів-революціонерів, там і до тероризму один крок. Учасник, потім ватажок бойових груп. Батьків зрікся в залі суду, коли судили вперше, за пограбування з убивством.
— Іменем революції. Мені це знайоме, — вставив Платон.
— Країна живе в цьому болоті чверть століття, як не більше, — сплюнув Кулагін роздратовано. — У дев’ятсот першому дістав сім років каторги. Втік із Володимирської пересилки[36]. Гуляв на волі півтора року, знову грабунки та вбивства. Зловили десять років тому, тепер мав дванадцять років каторги. Дев’ятсот шостого, у лютому, нова втеча, тепер уже з Нерчинська[37]. Знайшовся в Грушівці.
Почуте било по голові навіть сильніше, ніж управитель. Чи не вперше від новорічної ночі Чечель розгубився. Не знав, що робити і як діяти. Спромігся хіба вичавити:
— Його шукали сім років. Дурив поліцію та жандармерію величезної імперії.
— От і не дивуйтесь, що Харитонов, чи Носок, якщо вам так зручніше, обкрутив довкола пальця вас. І ще купу достойного люду, починаючи з подружжя Мілкусів. — У тоні ротмістра звучали повчальні нотки. — Насправді він час від часу виринав і кілька разів мало не спіймався. Була гучна історія, пограбування поштового вагона на перегоні між Харковом та Москвою. Здобич — мільйон, не більше, не менше. Гроші Земельного банку, посилена охорона. Харитонов не знати як опинився серед солдатів. Розстріляв усіх. Офіцер вижив дивом, упізнав убивцю серед інших, показаних на фотокартках. Після того, за даними агентури, пірнув із грішми глибоко на дно. Бо не передав за призначенням, на потреби революції, а вбив спільників.
— Пограбував своїх. Не лише за ексовиками[38] водиться.
— А я, Платоне Яковичу, революційних бойовиків та кримінальних грабіжників не розділяю, — зауважив Кулагін. — Звичайні бандити навіть чесніші, ідеями не прикриваються. Словом, заліг наш спільний знайомий із мільйоном на глибоке дно. Навіть, подейкували, за кордон просочився. Виринув у ролі управителя маєтку Мілкусів.
— Мотив такого суб’єкта — пограбування, — твердо мовив Платон. — Іншого не бачу. Хоча в сейфі Мілкус навряд тримав хоча б один зі своїх мільйонів. Не мали при собі великих скарбів і гості. Ковалевський — так точно. Які багатства в лікаря Лаврова!
— Ну, лишається припустити хіба якусь особисту помсту кожному з гостей.
— Зібраних під один дах випадково! Знаєте ж про лотерею!
Слова знову застрягли — Чечель мовби вкотре наскочив на не помічену раніше перешкоду. Увагу ротмістра це знову не проминуло.
— Та що з вами сьогодні, Платоне Яковичу?! Де ваше красномовство?! Зурочили вас тут, не інакше!
— Мабуть, ви близькі до істини. Або ніхто не знає, чим там можна було поживитися, — або йдеться справді про помсту. Особисте щось. Але ж що каторжанин-утікач міг мати до винокура, лікаря із психічних хвороб, заводчика, будівельного підрядника, відставного кавалериста? При тому, що всі його жертви — найкращі люди міста Харкова, самого ж убивцю вісім років носило то там, то там…
З відповіддю Кулагін не квапився. Саме зараз візники затіяли чергову сварку, почалася товкотнеча, втрутився городовий. Здавалося, звичне тут видовище захопило увагу жандарма. Та враз розвернувся до Чечеля всім корпусом.
— На етапі Харитонов познайомився з двома каторжанами. З ними ж потім тікав із Нерчинська. Одного з них під час погоні вдалося застрелити. Гордій Коновал, саме він накрутив грушівських селян взяти на вила свого пана Завадського. Бачте, і так буває.
Платон мусив визнати: жандармський ротмістр дивувати вмів.
Витягав із капелюха не одного — одразу кількох кроликів.
— Ота історія з перевертнем…
— Коновал входив до подібної бойової групи, — спокійно пояснив Кулагін. — Ту історію я дуже добре знаю, вона ж трапилася на моїй території. Жорстокі вбивства сільських дівчат стали для Коновала приводом. Досі не доведено, чи причетний він особисто до того. Важливіше інше: маєток Завадських селяни розграбували, спалили, та потім було встановлено: звідти зникли коштовності на суму вісімдесят тисяч рублів. Золото, діаманти, таке різне. Коновал прикрив праведним народним гнівом банальне пограбування. Не забувайте, того року маєтки та економії горіли не лише по Харківській губернії.
— Впіймали швидко, так розумію?
— Спільники здали, тут я нашою роботою пишаюся, — кивнув ротмістр. — Як засудили й пішов етапом, вилетіла та історія з голови. Чимало інших натомість прийшло.
— Та ясно.
— Про вбивство Коновала при спробі втечі мені, звісно, доповіли. Ось і виплив його зв’язок із Харитоновим.
— Давайте все ж називати його Носком, збиває.
— Як завгодно, — розвів руками Кулагін. — Важливо інше. Тепер, після останніх подій, ми з вами можемо здогадатися, звідки Носок знає історію про перевертня. І як йому вдалося використати її для своїх страшних злочинів.
Чечель вперто намагався гнати інші, оті дрібні здогади, котрі дзижчали мухами, не давали зібрати думки докупи.
— А другий? Тобто третій, котрий тікав у їхній компанії?
— Ще цікавіше. Хоча до політики, до нашого департаменту, стосунку не мав. Кримінальник, побутове вбивство, помста. Проте він — теж тутешній, отакий збіг обставин. Була в Харкові десять років тому досить гучна історія. Одна дамочка-міщаночка, Іда Лихоліт, завела молодого коханця, акторишку театрального. Посварилася з ним, приревнувала чи кинути хотів, то вже таке. Зарізала, ножем проштрикнула горло. Звісно, провини не визнала. Та засудили до десяти років каторги. Наступного дня повісилася в камері, наглядачі ґав ловили.
— Чекайте. Ви мені про жінку…
— Разом із Носком тікав Ілля, її чоловік, — пояснив Кулагін. — Порядна була родина, ті Лихоліти. Доньку мали, тринадцяти років чи щось такого. Сам — учитель німецької в університеті. Професор, один із ліпших. Найкращого адвоката жінці найняв, Арсена Сокольського. Не вірив до останнього, що вертихвістка та вбивця. Присяжні так само розійшлися в думках. Визнали винною з перевагою в один голос. Так професор Лихоліт, пане Чечелю, розумом посунувся. Спершу просто погрожував, а якось підловив одного з тих семи. Застрелив трьома кулями в груди.
Горло Платонові враз пересохло.
— Живий?
— Хто, професор? Знайшли мертвим у тайзі за півроку після втечі. Ото інші присяжні видихнули!
— Чого б то?
— Боялися, що по кожного смерть прийде. Авакумов найбільше розорявся.
— А яким там боком Авакумов?
— Так він у присяжних, не знали? Хоча… Яке вам діло, справді. Був серед тих семи. І жертва — його молодий протеже. Говорили так, але мені до шмиги. По нашому департаменту ж не проходила ця справа…
36
В’язниця для особливо небезпечних злочинців, була побудована за указом імператриці Катерини ІІ в 1783 році у Володимирі. У 1906 році стала називатися централом (центральною в’язницею). У ній розміщували політичних в’язнів.
37
Нерчинськ — місто в Росії, адміністративний центр Нерчинського району Забайкальського краю. Входив до частини пенітенціарної системи Російської імперії; тут відбували покарання засуджені до каторжних робіт. Сама каторга розміщувалась у Нерчинському гірському окрузі Забайкалля.
38
Ексовики — бойові групи, котрі здійснювали екси (пограбування банків та поштових відділень) під гаслом експропріації коштів на революційні або партійні потреби.