Ротмістр далі про щось розводився, та неначе хто враз вимкнув звук. Як голку з патефона зняли, коли платівка крутиться. І не лише співрозмовник утратив голос.
Довкола Чечеля враз стало тихо.
Гармидер площі, прилеглих вулиць та скверів для нього зник.
Розділ 25. Семеро присяжних засідателів
Харків, вулиця Римарська — далі Кінна площа
Гільйотина була справжня.
Її навіть можна назвати не зменшеною копією, а оригінальним пристроєм для рубання голів. Тільки маленьким, вкраденим Гуллівером у ліліпутів. Адвокат Сокольський підняв верхню частину, примостив кінчик кубинської сигари туди, куди зазвичай приречені мостять голови, опустив ніж, придавивши згори пальцями. Тонке гостре лезо відтяло кінчик. Сокольський недбало змахнув його на підлогу, сигару ж заходився розкурювати. Поки крутив на сірниковому вогнику, Платон не витримав:
— Дозвольте? — потягнувся до гільйотинки.
— Що? А, будь ласка. Кумедна дрібничка, скажіть? Подарував один клієнт, разом із сигарною коробкою. Тільки, жартівник, сигар туди не поклав. Каже, мій гонорар дозволяє її наповнювати регулярно.
Чечель кілька разів підняв і опустив різак, поставив назад.
— Ви переконані — Іда Лихоліт не вбивала коханця?
— Не так мене зрозуміли, Платоне Яковичу. Я переконаний: Іда взагалі не мала коханця. Але вона також і не вбивала Адоніса.
— Чому Адоніса?
— Хіба я не сказав?
Адвокат підійшов із сигарою до вікна. Вид на двір та цегляну стіну протилежного будинку око не тішив. Проте не відволікав і вуличний гармидер. Подібно до фінансистів і політиків, правники воліють залагоджувати справи в тиші. Розмови, що ведуться в подібних конторах, за їхні стіни виходять лише тоді, коли сторони про це домовляються.
Арсен Титович Сокольський розміняв шостий десяток. Модний дорогий костюм англійського крою міг би сидіти бездоганно, навіть видовжувати його не пропорційну від природи фігуру. Заважало черево. Сокольський не був огрядним, пузце було радше ознакою віку, ніж гарного апетиту. Тим не менше воно не дозволяло застебнути піджак на всі ґудзики без того, щоб не натягнути на животі. Тож Сокольський не застібався без потреби, а жилетку защіпав лише до половини.
— Хто перший нарік так Петра Шабанова, історія замовчує. Нічого божественного в хлопцеві не було, крім хіба зовнішності. — Адвокат зробив сигарою коло перед обличчям. — Але красунчиком був, мови нема. Тим і підкупав. Адонісом його називали позаочі, хоч про прізвисько він знав і воно дуже йому лестило. Сам себе волів називати Пітером. Бачте, не подобалося мужицьке ім’я.
— Так і казав?
— Я з тим Адонісом ніколи за життя не мав справ особисто, — відмахнувся Сокольський. — Хоча на сцені бачив, бо театрал, маю таку слабкість. Ви не театрал, Платоне Яковичу?
— Нема часу, соромно, — визнав Чечель. — Коли служив у поліції, не до театрів було. Хіба там заріжуть кого, — криво посміхнувся. — Зараз тим більше не до поклоніння Мельпомені. Як маю вільну хвилинку, краще на фільму яку піду.
— Та видно, що ви не дружите з театром. Поклоніння, значить… Мельпомена — муза трагіків, мосьпане. Уявіть собі поклоніння трагедії. Але згоден, цю музу часто згадують, говорячи про театральне мистецтво загалом. Хоча, — адвокат націлив на Чечеля сигару, — наш випадок тут цілком відповідний. Драма, велика трагедія. Ось що потягнуло за собою вбивство не дуже, чесно кажучи, талановитого лицедія.
— Петро Шабанов був бездарним актором?
— Пітер, — машинально виправив Сокольський. — Знову ж таки, як оцінювати. Вам доведеться повірити мені, театралу, на слово. Виходити в масовці, навіть грати невелику роль, де більше слів, ніж «чого зволите», — тут таланту Пітера цілком вистачало. Але ж він ще й Адоніс! Жоден директор жодного театру не відмовить, коли грошовитий покровитель тисне. Ось як посередність отримувала не головні, та все ж значущі ролі.
— Шабанов мав протекцію Авакумова, правильно розумію?
— Цілком. І це ні для кого з утаємничених секретом не було. Так само мало кого здивувала бурхлива діяльність Георгія Андріяновича під час слідства. І особливо — напередодні суду. Захисту не вдалося домогтися виведення Авакумова з колегії присяжних. Мав для того всі законні аргументи. Тільки ж не мені вам пояснювати, яке воно, російське судочинство. Вже не знаю, на кого він тиснув, але моїми клопотаннями, вибачте, підтерлися. Господи, чого далеко ходити за прикладами! — Адвокат помітно накручував себе, програна справа десятирічної давнини розбудила давній біль. — За справою Бейліса[39]стежили?
— За цим театром — звісно.
— А я трошки розкажу, що було за лаштунками того театру. Бо дещо знаю, добре знайомий з адвокатами, котрі вели справу. Про це ніхто ніде не напише.
— Зрозуміло.
— Доведеться вірити на слово.
— Та вірю, Арсене Титовичу. З тим же й напросився на аудієнцію.
Сигара гаснула й слабо димилася.
— Лжесвідків плодили десятками. Доходило до того, що голова Київського окружного суду зривався на крик: якого, мовляв, дідька робите, це ж знущання з правосуддя. До нього прислухалися. Очевидних лжесвідків-баранів підчистили. Прокурором поставили такого юдофоба — Господи, вбережи! — Сокольський перехрестився. — Присяжних дібрали один до одного. На майновий ценз наплювали, що саме по собі вже прецедент. Знаєте ж, їх знаходять передусім із чиновників не менше від чотирнадцятого класу табеля про ранги. Присяжний насамперед — знатна, знана, поважна в місті особа. І лише для видимості, що враховані всі думки, можуть за бажання посадити на лаву присяжних одного сільського старосту. А коли судили Бейліса — жодної шляхетної особи! Десятеро з дванадцяти мали кілька класів освіти, а двоє взагалі читали по складах!
— Мене це не дивує.
— Коли так, вас не здивує й рішення допустити Авакумова до складу присяжних на суд над Ідою Лихоліт. — Адвокат провів сигарою, що жевріла, риску в повітрі. — Вбито його протеже. Рішення щодо винуватості підсудного не може виносити особа, яка близько знала жертву та брала участь у її житті. Тут не лише про закон мова, є ще також моральні критерії. Але яка мораль, де мораль, Боже мій! — Сокольський мовби виступав із промовою. — Я далі переконаний: Авакумов тиснув на присяжних. На них не має права впливати ніхто. Їм заборонено говорити про справу з кимось, крім суддів. Порушення — платіть сто рублів штрафу, геть із колегії присяжних. Проте один із одним присяжні не просто можуть спілкуватися — вони повинні. Інакше ж про рішення не домовитися.
— Донедавна я не мав поняття про існування Георгія Авакумова, — мовив Платон. — Ті кілька днів мого з ним особистого знайомства не дали змогу скласти про нього гарне уявлення. Більше того, і зі слів покійного, царство Небесне, пана Ковалевського, і зі слів теж загиблого полковника Мухортова зрозумів: про Авакумова вони поганої думки.
— Що ви хочете цим сказати?
— Він не надто популярна персона. Дивно, що має на когось вплив. У нашому випадку — на присяжних, котрі визнали вашу клієнтку винною.
— Ковалевський і Мухортов були серед них, — відрізав Сокольський.
До такого відкриття Платон зовсім не готувався.
Кімната гойднулася. Чечель ніколи не думав, що настільки вразливий. Досвід поліцейської роботи давав можливість робити несподівані відкриття там, де зовсім на них не чекав. Але почуте від адвоката перевертало все пережите за дві доби в маєтку Мілкусів із ніг на голову.
Ні, не так.
Правильно сказати — з голови на ноги.
— Сергій Ковалевський і Федір Мухортов були присяжними на тому суді? Вони сказали: Іда Лихоліт винна?
— Голоси розділилися — сім проти п’яти. Коли шість на шість — рішення часто виносять на користь підсудного. Я дуже сподівався саме на такий поворот. Бо з доказами, чесно кажучи, у слідства не все було гаразд. Повторюся: Іду навіть могли звільнити з-під варти, не доводити до лави підсудних. Цього не допустив Авакумов. Так, тип малоприємний. Але має гроші, доступ до різних високих кабінетів. Відповідно — вплив. Не маю доказів, Платоне Яковичу, та подейкували: наш меценат потурбував когось важливого в Петербурзі. Звідти раптом почали цікавитися, чому розпусна вбивця досі не отримала належне. Принаймні в ті дні Авакумов їздив до Петербурга.
39
Судовий процес, відбувався у вересні-жовтні 1913 року в Києві. Менахема Бейліса звинуватили в убивстві з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського. Процес набув широкого розголосу не тільки в Києві та Україні, а й за кордонами Російської імперії. Мета процесу — звинувачення в особі Бейліса всього юдаїзму. Справа мала на меті гальмувати розвиток демократичних реформ і мобілізувати реакційні кола. Сфабриковані звинувачення підняли на підтримку Бейліса широкі кола, в тому числі української демократичної громадськості.