— І я проходив крізь таке, — кивнув Чечель.
— Серія кривавих убивств, перші шпальти газет, дуже популярне чтиво, — гмикнув Сокольський. — Народ сприймав, мов бульварний роман, не інакше.
Платон помовчав. Адвокат зрозумів мовчання по-своєму.
— Щось не так? Щось бентежить?
— Михайло Григоренко. Сергій Лавров.
— Тобто?
— Вони теж виступали присяжними десять років тому?
— Звідки ви знаєте? — Брови Сокольського скочили вгору. — Ви не розчаровуєте мене, Платоне Яковичу. Ваша репутація проникливої людини і сищика з талантами підтверджується на очах.
— Отже, — Чечель набрав повні груди повітря, видихнув, — Авакумов, Ковалевський, Григоренко, Лавров, Мухортов. П’ятеро з семи присяжних, котрі визнали: Іда Лихоліт вбила молодого актора Петра Шабанова. Доказів у слідства, як кажете, бракувало. Та Авакумову чомусь дуже кортіло засудити саме Іду. Тож він почав гасати по впливових знайомих, і вирішальне слово Харків почув від Петербурга. Через десять років ці п’ятеро раптом опиняються в одному місці. Де чотирьох із них, одного за одним, убиває каторжанин-утікач, який називає себе Мартином Носком. Він видає себе за управителя маєтку Мілкусів, готує злочин довго, втирається в довіру до господарів. Своєю чергою, — Платон націлив на адвоката вказівний палець, — Мартин Носок, він же — Степан Харитонов, раніше знайомиться в нерчинській тюрмі з Іллєю Лихолітом. Чоловіком, точніше — вдівцем Іди. Який потрапив на каторгу за вбивство одного з тих самих сімох присяжних.
— Я не міг перешкодити, — визнав адвокат. — Іллі Юхимовичу після самогубства дружини щось сталося з головою. Його можна зрозуміти, та прийняти вбивство, скоєне від безсилля, відчаю, бажання помститися хтозна-кому… — Він розвів руками. — На суді був інший склад присяжних, та вирішили одностайно: винуватий. Там без варіантів, Платоне Яковичу. До всього Лихоліт поводився агресивно, погрожував, проклинав. Залишати такого на волі ні в кого не було бажання. Ви слухаєте мене, агов?
Думками Чечель справді ширяв у іншому місці.
— Так, вибачте, — стрепенувся він, обсмикнув поли піджака. — Одного з сімох вбито десять років тому. Лишилося шестеро. Має бути хтось іще.
— Купець першої гільдії Білоусов, — згадав Сокольський. — Наказав усім нам довго жити ще п’ять років тому. Помер у своєму ліжку, тихо, спокійно. На серце раніше скаржився, але ж шляхи Господні…
Сигара згасла. Адвокат примостив її на край масивної порцелянової попільниці.
— Бачу, таки став вам чимось у пригоді. Бо про ваші подвиги начуваний, увесь Харків гуде. Ледве не вся губернія. Ви що, море трупів, наш народ таке… — Раптом він осікся. — Чекайте! Я віслюк! Зовсім геть із голови! Ковалевський, Мухортов… Їх усіх разом зібрали там і повбивали!
— Припускаю — останнім мав бути Авакумов. Він теж не випадково опинився в маєтку. Тобто, — Платон запнувся, — насправді всі вони зібралися там випадково. А як же тоді… — Він знову запнувся. — Збігів не буває, Арсене Титовичу. Я не вірю в збіги після почутого від вас. Але… Я заплутався. Голова обертом. Збігів не має бути — та вони є.
— Зараз ви плутаєте мене.
— Даруйте… — Чечель потер скроні. — Знаєте, я, схоже, врятував Авакумову життя.
— Він вам нічим не віддячить.
— Та мені й не треба, — відмахнувся Чечель. — Гаразд, подумаю про це згодом, не тут і не тепер. Можна забрати ще трохи вашого часу?
— Мій час дорого коштує, — гмикнув Сокольський. — Та для вас — скільки завгодно. Валяйте.
— Десять років відтоді спливло, — заговорив Платон. — Писали про справу Адоніса тоді чимало. Не певен, що швидко розшукаю газети. Чи не тримаєте раптом?
— Маю слабкість. Зберігаю публікації про процеси, у яких брав участь. Але розчарую: тримаю архів лише своїх перемог. Поразками, на жаль, не захоплююсь. Та з пам’яті не викинув. Що цікавить?
— Суть. У загальних рисах.
— Суть так суть.
Адвокат наново розкурив згаслу сигару.
— Десять років тому, весна. Давали «Отелло» в драматичному театрі. Шабанов представляв Кассіо[40], те, що треба для нього. Але виставу скасували, бо за годину до початку актора знайшли вбитим у артистичній вбиральні. Свідки згадали: незадовго Пітером цікавилася особа, жінка не молода, зрілого віку, проте й не стара. Її ж помітили, коли вибігала через задній вихід театру. Раніше ту жінку бачили серед прихильниць Адоніса. Дізнатися, що її звуть Ідою Лихоліт і що вона — дружина університетського професора, не забрало багато часу. — Сокольський огорнув себе густим пахучим білим шаром диму, розігнав його рукою. — Спершу Іда все заперечувала. Уже потім пояснила мені: дуже злякалася, не могла відійти від шоку. Бо справді домовилася про зустріч із Адонісом. Без задньої думки, він лише обіцяв прихильниці контрамарку. Іда справді любила театр, тут ми з нею зійшлися. З її слів, застала Шабанова в калюжі крові. Побігла геть. Поліцію не гукнула, бо цілком логічно вирішила — одразу стане першою підозрюваною.
— Перебіг думок правильний, — згодився Чечель. — Та все одно помилка.
— І не одна, — піддакнув Сокольський. — Вона вирішила приховати побачене від чоловіка. Іллю Юхимовича не надто тішило її захоплення театром. Зокрема — акторами, молодими й не дуже. Він сказав мені це щиро, відверто, але тут же запевнив: навіть не припускав, що дружина може його зраджувати.
— Чоловіки здебільшого такого не припускають.
— Але не в їхньому випадку! — підніс голос адвокат. — Лихоліти були чудовою парою. Любили одне одного, тісно спілкувався з обома, такого не приховаєш. Зіграти можна, та вони й не грали. До всього Іду природа щедро обдарувала. На неї мужчини озиралися на вулицях. А один власник фотоательє вмовив Іду з Сашенькою позувати йому.
— Сашенька, це…
— Олександра, донька, — пояснив Сокольський. — До речі, дуже схожа на матір, одне лице, фантастика просто. Грошей фотограф із них не взяв, знімок презентував. А ще одну копію поставив у вітрині, клієнтів приваблювати. Лихоліту це не дуже подобалось, та разом із тим лестило. Бо він не лише старший за дружину на п’ять років, — хоча в наш час це не аж така велика різниця, — сам по собі не красень. Ось одна з перших обставин, за яку зачепилося слідство. Негарний чоловік, вродливий коханець, коханка старша, у Адоніса виводок прихильниць. Ревнощі, скандал, перерізане горло.
— На цьому будувалося обвинувачення?
— І на це спиралися присяжні! Ті самі, кого, як вважаю, вдалося перетягнути на свій бік Авакумову. Моралісти й консерватори, Платоне Яковичу, — страшні люди.
— Мішель Григоренко, обвішаний молоденькими коханками? Знаєте ви чи ні, що він позбавлявся їх, поміщаючи в клініку на Сабуровій дачі? І його називаєте моралістом?
— Ну, десять років тому пан Григоренко був одружений, — мовив адвокат. — Гультяєм ще тим був і тоді. Але ж на людях, коли треба засудити чужу аморальність, такі типуси роблять це наввипередки.
— Ковалевський? З усіх я його найбільше знав. Він не схожий на дволикого.
— Бо він, мосьпане, справді не був дволиким за життя, — відрубав Сокольський. — Людина не надто складна. Сім’янин, мисливець, консерватор. Іще й дружина дровець підкинула. Жінкам узагалі ніколи не шкода чиїхось коханок. Вона, як і, припускаю, пані Мухортова, свій особистий вирок Іді винесли. Й оголосили чоловікам. Сподіваюся, ви не вважаєте полковника кавалерії людиною вільних, демократичних поглядів?
— А Лавровим що рухало?
— Походження, — зітхнув адвокат. — Уявіть: юдей, хай вихрещений, ставить під сумнів слідство і суд імперії.
— Купець Білоусов…
40
У трагедії Вільяма Шекспіра — молодий офіцер, підлеглий Отелло, до якого той через інтригу Яго приревнував Дездемону.