Платон почекав, поки вона перекладе, повів далі.
— Я дозволив собі замовити карафку коньяку. Пропоную чисто символічно пом’янути за християнським звичаєм.
Шість кришталевих чарок на коротких ніжках він заздалегідь розставив на круглій срібній таці. Підхопив, обніс присутніх. Сам узяв останню, проказав:
— За царство Небесне! — і повільно випив.
Серафима утрималася від перекладу. Чоловік у кріслі сам усе зрозумів. Осушив свій келих одним ковтком. Те саме зробила Мухортова. Подружжя Авакумових спорожнило свої синхронно. Платон знову обійшов товариство, тепер уже збираючи келихи. По тому заговорив уже з почуттям виконаного обов’язку:
— Даруйте, забув. Зараз ми пом’янули не лише тих, хто трагічно загинув дев’ять днів тому, вважайте, на наших очах. Я пропоную згадати також людину, котра померла десять років тому. Ви всі її знали, хай не особисто… — Серафима неголосно тлумачила. — Йдеться про жінку, чия трагічна смерть і вилилася з часом у наше нинішнє сумне зібрання. Іда Лихоліт, земля тобі пухом.
Чечель отримав саме той ефект, на який очікував.
Аби підсилити, не квапився продовжувати.
Спокійно ступив до столика. Налив собі ще порцію коньяку, по вінця. Випив, не відчуваючи смаку й міцності. Навмисне став при цьому спиною до всіх присутніх. Коли розвернувся, прочитав на кожному обличчі саме те, що хотів.
Подив.
Переляк.
— Я нічого не розумію, — це Серафима переклала сказане Едвіном.
— Так наберіться трошки терпіння й послухайте, не перебивайте. — Чечель перемістився так, аби бачити кожного. — Прохання до всіх присутніх.
— Це якийсь фарс. — Авакумов торкнувся плеча дружини. — Я знав, що цей тип із сумнівною репутацією втягне нас у якусь свою, не менш сумнівну авантюру. Проте ми з Оленою Луківною вирішили прийти сюди, бо пом’янути загиблих — пристойно. Могли б знайти тисячі причин, та не захотіли принижувати себе такими пошуками. Але з нас досить. Прощавайте. Ходімо, дорогенька.
Георгій Андріянович простягнув дружині руку, допомагаючи встати.
— Назад, — тихо і твердо велів Чечель.
— Ви мені? — Авакумов тицьнув себе в груди. — Панове, він наказує мені? Що він собі дозволяє? Ви не випустите нас звідси? Цікаво, як…
— Отак!
Платон рвучко махнув правицею.
З рукава вилетів маленький «апаш».
Авакумова зойкнула.
Мухортова сиділа незворушно.
Руки Мілкуса міцніше стиснули бильця візка.
— Оце вже занадто, — мовила Серафима.
Чечель нарешті відчув себе у своїй тарілці.
— Ви згадали мою сумнівну репутацію дуже вчасно, пане Авакумов, — сказав він, тримаючи того під прицілом. — Мені втрачати вже нічого. Я пристрелю вас. А потім поясню присутнім причину. Або ви станете на місце і я розповім іншим те, про що ви краще за мене знаєте.
— Хай говорить, — озвалася Наталя Дмитрівна.
Дуло гойднулося, вказуючи Авакумову, куди слід повернутися.
Олена Луківна знову сіла.
Покровитель муз став у неї за спиною.
— Історія буде не дуже довгою. Хоча б через те, що відома і, бачу, не забута навіть через десять років. — Платон знову обвів зібрання поглядом. — Тоді в Харкові засудили до каторжних робіт жінку, якій виповнилося тридцять три роки. Звали її Іда Лихоліт. Вона любила свого чоловіка Іллю, університетського професора, свою доньку Сашеньку, і їй дуже подобався театр. А також молоді актори. Але в тому не було нічого гріховного. Іда просто хотіла знатися з ними. Їй лестило, коли пізнають при зустрічі. Зрештою, для сумлінної домогосподарки саме театр є чи не єдиною розрадою та розвагою. Так Іда — і не лише вона — додавала барв у своє, будьмо чесними, дещо одноманітне життя, нехай воно проходило серед близьких, люблячих людей. Проте її звинуватили у вбивстві, якого жінка не скоювала. Опинилася не в той час не в тому місці. Трагічний збіг обставин для неї. І вдалий — для справжнього вбивці. Якого покривали ви!
Тепер револьверне дуло не лише цілило в Авакумова, а й вказувало на нього.
— Ви не можете нічого знати! — вигукнув той. — Вас тут не було! Вам нема чого робити, окрім як збирати чутки й плітки!
— У тому-то й річ, мосьпане. Ви змогли залучити на свій бік впливових людей із Петербурга. Вам дозволили порушувати без того погані царські закони, які працюють лише тоді, коли фігурантам різних справ це вигідно. Ви незримо впливали на слідство. А судді вдавали, що не розуміють вашої прямої зацікавленості в швидкому вироку. Найгірше, пане Авакумов, — проти особисто Іди Лихоліт ви нічого не мали. Вам було все одно, кого засудять за чужий злочин. Ви навіть намагалися закрити надто балакучі роти в театрі. Ви ж меценат, покровитель. У вашій владі не тільки кар’єра того чи іншого актора, але також її знищення. Саме актора. Бо актриси не цікавлять ані вас, ані вашу дружину.
— ЗАКРИЙ СВОГО РОТА! — ревонув Авакумов. — ЯК ТИ СМІЄШ, ЩЕНЯ!
— Смію. — Чечель не говорив, він читав вирок. — У театрі інтимні секрети зберігаються недовго. Петро Шабанов, кажуть, був не надто талановитим. Зате зовнішність і темперамент приваблювали до нього прихильниць, і не лише серед молоденьких актрис. Це ж вашими зусиллями з театру на вулицю вигнали немолодого трагіка, який прослужив там двадцять років? Сказати прізвище? Та ну, зараз не важливо. Йому відмовляли в місці всюди, куди потикався. Перебивався випадковими заробітками. За десять років людина перетворилася на руїни. Зараз спився і живе за рахунок давньої, ще з часів його тріумфу, пасії у місці з промовистою назвою Нічліжний яр, біля Холодної гори. Я знайшов його, пане Авакумов. І випитав, за що його вигнали. Ви ж знаєте, про кого мова?
— За пияцтво його й вигнали, — процідив той.
— Він бачив коханку Шабанова, — видихнув Платон. — Хай би там як вони ховалися. Він бачив пару в готелі «Епштейн» на Катеринославській. Бо сам винаймав там нумер для подібних інтрижок, хто без гріха. А потім свідок бачив Адоніса там само — але вже з іншою. Молодшою. Я так розумію, Шабанова тримали в театрі тільки тому, що такою була примха Олени Луківни. Інших коханок ви своєму протеже заборонили мати, пане покровитель. Він знахабнів, утратив обережність. Чому ви не перекладаєте?
Тепер Чечель дивився на завмерлу пару — молоду жінку й вдвічі старшого чоловіка в інвалідному візку.
— Ви ж усе розумієте, правда? Напевне вже зрозуміли — це Олена Авакумова вбила свого коханця Петра Шабанова. В нападі ревнощів. За зраду. Ось чому Авакумов так хотів засудити вашу маму, Сашенько. Це вони вбили вашу дружину, Іллє Юхимовичу. Вставайте вже, йдіть. Так, здається, Євангеліє каже[41].
Тишу, яка запала після цих слів, можна було помацати.
Платон на подібний ефект сподівався. Не дав оговтатися, вирішив бити далі, не зупинятися. Зараз охоче брав реванш за весь час, коли дозволяв водити себе за носа.
— Ми, здається, за певних обставин перейшли на ти… Сашенько, чи хай уже за звичкою Серафимо, аби не плутати присутніх. Хоча визнаю`, сильніше, ніж ви вже заплутали, нема куди. Єдине, пане Лихоліт… чи Мілкус, чорт вас розбере: не говоріть більше німецькою. Вона у вас ідеальна, друга рідна, по бабусі ви правдивий німець. А вивчити англійську, аби при потребі вдавати з себе вихідця з Нового Світу, не так уже й складно для професора з вашими здібностями.
— Я недооцінив вас.
Чечель чекав цього — та все одно здригнувся від несподіванки.
— Ви правильно все оцінили, — заперечив, дивлячись тепер на чоловіка в кріслі й далі тримаючи Авакумова під дулом. — Навіть вирахували, як просто купити мене на інтимну приманку. Ваша донька розіграла того вечора чудову виставу. Я повірив кожному слову, кожному жесту. А в деяких моментах вона взагалі не грала. Задоволення ж було справжнім. Чи помиляюся?
Серафима, вона ж Сашенька Лихоліт, зронила коротке:
— Хам.
— Можливо. Але ти в той момент загралася. Не в раптову пристрасть, не в спалах почуттів, не в слабку жінку, якій потрібен захист. Ти дозволила собі підпустити мене надто близько. Я побачив тебе справжню. Очі, Серафимо. Вираз очей. Можна вдягнути перуку, скільки завгодно гримувати лице. Погляд виказує й закарбовується. На одну мить — і таку мить зловив фотограф у салоні на Кінній площі. Забула? Він зробив знімок тебе з матір’ю, яким прикрасив свою вітрину. А незабаром Іда Лихоліт опинилася в центрі уваги всього міста. Він за великі гроші продав негативну пластину власникові «Харківських губернських відомостей», де вашим портретом ілюстрували скандальні публікації. Та одну копію зберіг для себе на пам’ять. Гроші знову перемогли, фотографія в мене. Ви з матір’ю дуже подібні. Вона в свої тодішні тридцять три виглядала, як ти зараз. Так, ти подбала про зовнішність. Бач, нікому з гостей-чоловіків ти не нагадала жінку, яку вони засудили, кожен зі своїх причин, десять років тому. Але вони й не могли розгледіти в тобі Іду. Хто з присяжних вдивляється в нещасну підсудну? Тим більше, припускаю, за короткий час твоя мама могла помінятися зовні. В гірший бік.
41
«І сказав Він йому: встань і йди, тебе зцілить віра твоя».