Як боротися з цим новим лихом, які способи вишукувати?
У всі часи людство протиставляло загрозам знищення свою невмирущість, вічну жадобу життя, власне велике право на життя, найбільше право, скажемо ми сьогодні!
У письменника так само може бути єдиний вихід: навзамін книжки забутої, вмираючої, замовчуваної або просто непоміченої чи недооціненої написати книжку нову в сподіванні ліпшої долі для неї. Так з’являється намір продовжити «Левине серце» романом «Вигнання з раю». Намір цілком природний, коли згадати, що принцип намножування, або, як казали стародавні римляни, мультиплікації, належить, може, до найголовніших для людського роду взагалі. Плодітеся і намножуйтеся. Хто відмовиться від цього заклику? В цьому легко переконатися, поспитавши малечу, як вона ставиться до мультфільмів.
Книжки «Левине серце» і «Вигнання з раю» можна ще б розглядати як два вагони пасажирського або товарного поїзда. Кожен вагон може існувати й зосібна, а коли його з’єднати ще з одним вагоном, то це вже поїзд. Відомо, що з квитками на поїзди буває тяжко. Скажімо, кум добув квитка в один вагон, а кума — в зовсім інший. Так само й з цими романами. Не всі герої потовпилися в «Левиному серці», декому довелося ждати нового вагона. Були й пасажири небажані, як воно завжди ведеться. Але вже втовпилися — і нема ради!
Отож — «Вигнання з раю».
А чому така назва?
Називання книжок — справа відповідальна і небезпечна. Це не те, що називання дітей. Там суцільна батьківська диктатура, яка не підлягає оскарженню. З книжками важче. Тут назва одразу породжує всілякі культурно-історичні паралелі або просто примітивні натяки. Тому безпечніше називати книжки або ж просто іменами героїв (жіночі цінуються вище, в чому автор переконався на прикладі Роксолани), або явищами природи (вітри, дощі, сніги, пори року, дні, місяці), небесними тілами (сонце, місяць, зорі, сузір’я, галактики, туманності, квазари, пульсари, навіть чорні діри), просторово-часовими поняттями, а то й аби назвати… А «Вигнання з раю»— що це? Знов біблія, бог, Адам і Єва? Ще одне пояснення того прадавнього юридичного акту (несправедливого, ой якого ж несправедливого!), що його застосував бог до перших дітей свого світу?
Автор застерігає: пояснень не буде! Хоч можна було б і пояснити. Бо в автора є свій погляд на те, що сталося колись у райських садах. Відомо, що там жили перші люди, яких звали Адамом і Євою. Бог вигнав їх звідти, мовляв, за те, що Єва з’їла якесь там заборонене яблуко, а тоді дала його ще й Адамові. Нагадує наших скупих і жорстоких дядьків, що стріляють з двостволок по дітлашні, яка хоче поласувати їхньою садовиною.
Ну, то от. Автор вважає, що бог вигнав Адама і Єву з раю не за якесь там червиве яблучко, а тому, що вони йому набридли своїм неробством. Він трудився в поті чола, а вони спали та їли, їли та спали. Дармоїдствували, одним словом. Він творив, а вони насміхалися. Він керував, а вони знай критикували. Він мислив, а вони жили, як трава. Хто б це стерпів? То й сказав:
— Ага, ви так? То вкусіть же й іспийте од тих плодів гірких і з чаш ще гіркіших!
То що ж таке рай?
Запитаннячко — хоч і для Принца датського!
Не нами заведено і не нами помічено, що й на небі сяє райдуга, і птахи відлітають у ви-рай (або вирій), і під Новий рік в українській хаті споконвіку був звичай ставити на покуті сніп-рай, і в найзвичайнісінькому та найнепомітнішому сільському[4] районі все називається з словом «рай», щоправда, не вкладаючи в це ніякого первісного або містичного значення, а маючи на увазі лише географічно-адміністративний поділ.
4
Наші мудрі предки вельми гаразд знали, що рай був у селі, а не в місті, як це тепер видається переважній частині нашої молоді. На підтвердження своєї думки автор дозволить собі навести початок «Казання руського», з яким зверталися до козаків Богдана Хмельницького тогочасні проповідники, розповідаючи їм про світобудову і надихаючи до подвигів для всілякої перебудови тої світобудови:
«Перед початком, мої дітоньки, світа не було нічого. Хоч запали — то б не трясло. Нікому нічого не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати, і ніщо нікому не придалося. І яко пишет акафіст у главі двадцять другій і яко мовить псалмиста Харитон з латинниками, ex nihilo nihil (з нічого — й нічого). Чи скажете ж ви мені, мої дітоньки, де на той час господь-бог пробував, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не було? А правда, мовчите, бо не знаєте, з чого господь-бог сотворив? Наперед сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели, сребниї, золотиї, мальованиї з очима соколовими. Під небеси сотворив птахи — ворони, сороки, круки, кавки, вороб’ї й тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. І побудував їм господь РАЙ (підкреслення авторове), плотом міцним огородив і податтю його підпер. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, вільшини. В городах насіяв буряка, ріпи, редьки, моркви, пастернаку й іншого хвасту і дерева. І ходить собі господь, глядить, щоб якеє порося не вилізло».
Вже з цього невеличкого уривка (бо казання досить розлегле й повчальне, і автор використав його не тільки тут, а й у своїй книжці «Я, Богдан») видно, що:
а) рай зародився в сільській місцевості;
б) головною турботою творця раю так само, як і нашою нинішньою, було, є і, мабуть, завжди буде дбання про поросят або, як скаже один з героїв цієї розповіді, про тваринництво і його всілякий розвиток.