Товариш Жмак не міг пустити таку важливу справу на самоплив. Він звелів викликати Безтурботного до сільради для інструктажу. Зробив це, ясна річ, дядько Обеліск, який незмінно виконував роль сільського виконавця вже років з сорок, бо ніхто не хотів на цю доволі непрестижну і немеханізовану посаду. Щоправда, коли Веселоярськ став показово-взірцевим селом, дядькові Зновобрать вдалося роздобути для сільради мотоцикла з коляскою. Тепер треба було б на виконавця комсомольця, та, бач, мотоцикл був, а комсомольця не було. Дядько Обеліск далі виконував свої звичні функції прадавнім способом, себто пішки, без мотоцикла.
Поки він знайшов Петра Безтурботного, слово «інструктаж» вилетіло йому з голови, лишилося тільки якесь дзижчання, а тому він і не сказав Петрові нічого, а тільки всівся до нього на воза і махнув рукою в напрямку сільради.
— Підвезти? — поспитав Безтурботний.
— Давно вже б ліквідувати твій транспорт як клас, — сказав Обеліск. — Та вже вези.
Жмак довго варив воду з Петра.
— Ви розумієте, яку відповідальну справу вам доручають?
— Та хіба я, щитай, не знаю!
— Ви повинні знати, що тепер у Греції іде демократизація суспільства, а ще недавно панувала диктатура чорних полковників!..
— Та я, щитай, он уже скільки год фуражиром. І коней, і корів, і свиней годував. Мені, щитай, воно все однаково: полковники чорні чи білі…
— Ви повинні до кінця усвідомити.
— Та я, щитай, уже… Кажуть, там кіз забрати!
— Це кози не прості. Це валютні кози. Ви знаєте, що таке валюта?
— Таж у нас у селі баба Валюта є.
— Це не те. Валюта — це найвища цінність. Державне надбання.
— Тоді, щитай, не бачив. Мать, проспав…
Одне слово, закордон — це не те, що на возі фуражиром: сів, вйокнув, смикнув віжками і поїхав. Закордон — це тобі не свинячий хвіст, що завжди закручується вгору, а не вниз. Є над чим подумати.
Та все ж Петро Безтурботний вирушив. І не просто в подорож, а в легенду, в міф і в епопею.
Козоепопея
(Інтермедія)
Почувши про кіз, прискочив до Веселоярська Хуторянський Класик Весняноцвітний. Це мовби двійник автора, або, як кажуть учені люди, його альтер его. Автор любить показові села, а тут зненацька така радість: показове село і в ньому показові кози!
Боже, як стрічали у Веселоярську Хуторянського Класика! Несли орифлами[7] з його цитатами, квіти, плоди, всіляку закуску у сором’язливо прикритих рушничками кошиках. Хуторянський Класик упав на землю, обіймав її, промовляв палко: «Земленько рідна! Припадаю до тебе грудьми й коліньми! Колись тупцяв тут ноженятами маленькими, як козячі ратички. А тепер що? Люди добрі, що тепер? Тракторяки та комбайнюри тисячопудово чавлять святу земельку, нищать, руйнують структуру грунту. А ви знов козеняток, щоб порятувати землю. Спасибі вам, дорогі краяни!» І на додачу процитував чи то своє, чи позичене, але таке доречне для нього і геть дурне, як на гадку веселоярівців: «О хутори, хто вип’є сон і сум ваш давній?»
Дядьки стояли ні в сих ні в тих, покурювали, покахикували, нишком посміювалися. Голосно сміятися ніхто не посмів, бо все ж таки класик, хоч і Хуторянський, а що чоловік книгодурствує лукаво, то про те вже хай у столицях мають клопіт.
Автор теж втручається в інтермедію тільки для того, щоб сповістити, що Хуторянський Класик (тобто ж автор!) відбув до своїх парнасів, так і не діждавшись кіз.
Та й хто б діждався?
Козоепопея
(Кульмінація)
Далі все сплутується, переплутується, заплутується й запаморочується. З одного боку — природний розвиток подій, а з другого — коментар Петра Безтурботного до цих подій.
Петра питали:
— То як же ти ото поїхав тоді?
— А як? — позіхав Петро. — Взяв, щитай, вірьовку, сокиру, піддяганку ватяну, плескачів, сала, пиріжків з квасолею, свинячих кишок з пшоном і вишкварками на дорогу — і гайда! Сів у вагоні й сидів, щитай, поки приїхав. А там кажуть: ось твої кози, перещитай. Ну, перещитав. Двадцять дві кози і два цапи. Один білий, другий чорний. Волосаті й рогаті, як чорти.
Далі в Петра було якесь затьмарення чи затемнення, як ото в кінофільмах. Ще пам'ятав, як їхав чи то через три, а чи й через чотири держави. Сидів у вагоні, їв плескачі з салом і свинячі кишки з пшоном і вишкварками. Животом Петро вдався міцний і терплячий, то якраз саме про таких один поет сказав: «О шлунки хліборобів! Ціну скласти спроможні їм хіба що тільки ті, кого катар чи ще якісь напасті терзають безперервно в животі».
7
Орифлама — це плакат на двох дрючках. Слово грецьке. Дуже давнє і дуже красиве. Його вживали класики і неокласики. Вжив і автор, щоб не пасти задніх.