— Тримайте його! — закричав Жмак. — Це в нього буржуазні пережитки!
Петра насилу вмовили кинути сокиру. Не хотів нікого слухати, добре, що Зінька Федорівна здогадалася взяти з собою Вустю, і та звабила свого чоловіка пахощами теплих плескачів зі сметаною. Петро пожбурив сокиру, сів на землю коло вагона і мовчки став їсти плескачі. Кози дивилися на нього, тихо помекували, а з вагона злазити не хотіли, хоч ти їх ріж. Сподобалися наші призалізничні посадки!
Вся урочистість задуманої Жмаком церемонії полетіла, як то кажуть, шкереберть, себто собаці під хвіст. Але ж валютні кози привезено, ось вони, а за ними — Жмакова слава і хвала!
— Треба преміювати Безтурботного за успішне виконання завдання, — сказав Жмак Зіньці Федорівні.— Чому голова сільради не виїхав зустрічати такого героїчного громадянина?
— Голова сільради став в опозицію, — пояснила Зінька Федорівна. — Він не хоче визнавати кіз.
— Визнає! А стане впиратися, то пояснимо!
Та доки товариш Жмак збирався пояснювати дядькові Зновобрать, стали діятися нез’ясовні речі з Петром Безтурботним. Виявилося, що дика хіть рубати все зелене, все ростуще і плодюще не пропала в ньому, а набувала дедалі загрозливішого розмаху. Не помагали ні Вустині плескачі, ані бабині ліки, настояні на березових бруньках і на чебреці. Не рубав Петро тільки коли спав. Щойно ж пробуджувався, то хоч де був — у хаті чи на возі — мерщій хапав сокиру і рубав усе, що зеленіє перед очима. Вустя дала знати синові Іванові в райцентр. Іван мерщій привіз лікаря, попали вони вдало: Петро саме спав.
Лікар був молодий і захоплювався модним психоаналізом.
— Мені треба тільки побесідувати з хворим, і я вам даю гарантію, що все це з нього зійде, — пообіцяв він Вусті.
— Ви з ним тільки надворі балакайте, — попросила Вустя, — бо як прокинеться та побачить, що в хаті, то за сокиру, та надвір, та й ну рубати! Вже повирубував і бузок, і бузину, взявся за вишні і до яблунь міриться.
— Все ясно, — вдоволено потер долоні лікар. — У вашого чоловіка синдром закритого приміщення.
— Та не знаю, чи воно циндрон чи не циндрон, — заплакала Вустя, — а й на возі, поки їде та спить, то нічого, а прокинеться — зіскакує на землю і рубає, що бачить.
— Синдром руху або пересування в просторі,— ще вдоволеніше потер долоні лікар. — Нічого простішого, як лікувати такі випадки.
— О, бо! — замолилася на нього Вустя. — Та я вам і вишнівочки, й гиндика обскубу, і…
Лікар перепинив потік її обіцянок.
— Наука не потребує ніяких винагород. Для неї головне — торжество її ідей. А з вашим чоловіком зробимо так…
«Молодий, а ранній», — захоплено подумала Вустя, слухаючи, що радить лікар.
А він порадив таке: вивезти сонного Петра в степ, випрягти коні з воза і так лишити. Безтурботний прокинеться, полежить, подивиться— стелі над головою немає, руху немає теж. Для синдромів — ніякої поживи. Отак полежить — і вилікується сам собою.
Козоепопея
(Конклюзін)[8]
Десь в іншому місці лікарський рецепт виконали б просто і без зайвих вигадок. Десь, та не в Веселоярську.
Тут же зроблено по-своєму. Петра таки вивезли в степ, але не просто в степ, а на Шпилі, так що воза, на якому спав Безтурботний, було видно аж ген куди! Під Шпилями ж зібралося досить веселе товариство, щоб простежити, як прокинеться Петро і що він робитиме.
Петро спав довго і смачно. Жайворонки співали над ним — тільки заколисували ще дужче. Сонце припікало — він тільки розманіжувався. Але подав голос шлунок, Петро прислухався до його голодного поклику, ще трохи полежав з заплющеними очима, а тоді нарешті прокинувся остаточно. Глянув угору — не хатня стеля, а небо. Поглянув довкола — світ облягає його непорушний, мов сон. Мацнув за поясом — сокира стирчала там, але рубати не хотілося. Та й не просто не хотілося, а гидко було від самої згадки про рубання. Петро сів на возі, протер очі, потягнувся, почухав груди, тоді висмикнув сокиру з-за пояса, розмахнувся і пожбурив якомога далі від себе. Викинув сокиру і засміявся. Потягнувся ще з більшим смаком і засміявся ще голосніше. Зіскочив з воза, потупав трохи, ніби аж затанцював, а тоді зареготав на всю силу:
— Го-го-го! Га-га-га!
А знизу, з-під Шпилів, вторили йому зраділі веселоярівці:
— О-хо-хо! Ох-хо-хо!
Так у Петра Безтурботного настав катарсис, тобто очищення і вивільнення від козоепопеї, але, на превеликий жаль, цей катарсис не зачепив дядька Зновобрать, через що той, як відомо, вирішив піти на заслужений відпочинок, передавши свій пост Гриші Левенцю.