«От гадство, — подумав Гриша, — навіть папери замикаються зміючками!»
Конкретний тим часом видобув з папочки аркуш паперу, обписаний з обох боків, тримаючи в пучках за самий ріжок, підняв високо над головою, потрусив ним у повітрі трохи зневажливо, а може, й бридливо. За хвіст та на сонце! Тоді поклав аркушик на стіл, ляпнув по ньому долонею-лопатою, зітхнув:
— Припустимо, що до моїх наукових занять це не тичеться ніяким боком, але доручено — тут уже нічого не…
— Заява? — здогадався Гриша.
— Припустимо.
— На мене?
— Ще раз припустимо.
— Анонімна?
— Вся сила в тім, що пі. Є підпис. Дата. Місце.
— Підпис? Не може бути. — Гриша навіть забув поцікавитись, про що заява, так приголомшило його те, що хтось не тільки написав на нього, але й підписав!
— Ось, — здалеку показав йому Конкретний. — Прошу. Шпугутькало. Без ініціалів, але розбірливо. Шпугутькало.
— Такого чоловіка у Веселоярську нема, — заявив Гриша.
— Може, жінка?
— І жінки нема. І ніколи не було. І дітей таких не було. І нікого не було.
— Припустимо, псевдонім.
— Як не анонім, то псевдонім? То що це — якийсь поет уже на мене написав, чи що?
— Поезії мало, — зітхнув Конкретний. — Сама проза. Жорстока проза. Ви одружений?
— Ну!
— Дружину вашу звуть Дарина Порубай?
— Ну!
— Чому вона не взяла вашого прізвища?
— А це ви в неї спитайте.
— У дружини освіта вища?
— Вища. А в мене середня. Хотів на заочний — отака заява не дала.
— Припустимо, що заочна освіта — це не зовсім вища, — розвеселився Конкретний.
Гриші трохи відлягло від серця. Хоч хлопця веселого прислали з цією гадською анонімко-псевдонімкою!
— Та я й сам так вважаю, — сказав він, — а треба ж.
— Отже, — враз посуворішав Конкретний, — ви не заперечуєте, що одружилися із спеціалістом з вищою освітою, переслідуючи корисливі цілі?
— Хто вам таке сказав? — підстрибнув од обурення Гриша.
— Так тут написано.
— А що там ще написано?
— Ще тут написано, що Дарина Порубай, будучи старшою за вас на три роки і маючи вищу освіту, пішла заміж за механізатора, який багато заробляв, з корисливою метою, але тепер вичікує, щоб знайти вигіднішого чоловіка, про що свідчить її небажання народжувати дітей від Левенця, тоді як машину «Жигулі» в подарунок від нього вона прийняла…
Гриша онімів од такої нахабної правди. Написано все ніби так, як воно є, але водночас чистісінька брехня.
— А що там ще написано? — насилу стримуючись, щоб не скреготнути зубами, поспитав він.
— Ще що? Ну, закінчує автор так: «По всьому району поповзли нездорові чутки, і трудові маси сколихнулись і обурились».
— І оце ви приїхали розбирати? Про те, що поповзли чутки? — не повірив Гриша.
Конкретний хитнув головою без видимого ентузіазму.
— А от уявіть, щоб до вас приїхав хтось із села і почав про вашу дружину, про сім’ю, про дітей. Як воно?
— Нежонатий. Мені протипоказано. Я вегетаріанець.
— Хто-хто?
— Закусую солоними огірками.
— А-а, тоді ясно. То що, ви мене питатимете по оцій псевдонімці, а мені відповідати?
— Припустимо.
— А як відповідати — по суті чи так, як по телевізору?
— По телевізору? — Конкретний враз пожвавішав, — А як це?
— Ну, питають, скажімо, голову колгоспу, по скільки центнерів пшениці з гектара маєте намір зібрати в цьому році. А голова їм так: взявши підвищені зобов’язання, трудівники нашого колгоспу докладають усіх зусиль, щоб одержати в цьому році врожай зернових на всіх посівних площах в середньому на три-чотири центнери вищий, ніж торік.
— Дуж-же цікаво! — поцмокав Конкретний. — Але в нас мало слухачів. Нам би конкретніше.
— Та я — за, — сказав Гриша. — Найконкретніше було б порвати цю писульку і пустити за вітром.
— Не маю права.
— Дайте мені — я порву.
— І ви не маєте права. Ніхто не має права. Заяву можна тільки закрити. Для цього створена комісія.
— Як же ви її закриватимете?
— Дуже просто. Я питаю, ви відповідаєте.
— А тоді?
— Коли треба — підпишете. Припустимо, так. «Жигулі» ви справді купили?
— Купив. Як передовому механізаторові, продали без черги.
— І подарували дружині?
— Нащо дарувати? Треба — їздить. Треба мені — поїхав я.