Найгірше ж, що ми можемо зробити для своїх дітей, — залякати їх свідомо. На жаль, і досі є популярними виховні залякування. Залежно від віку дитини вони варіюються від фантастичних до фаталістичних: «не слухатимешся — забере бабай», «гризтимеш нігті — ніхто з тобою не дружитиме», «ходитимеш без термобілизни — ніколи не завагітнієш». Ефект такої профілактики неслухняності, особливо у великих дозах та від авторитетних осіб, варіюватиметься від роздратування до тривожних розладів, серед яких можливі й фобії, і панічний розлад, і тривога за здоров’я, і соціальна тривога, і багато іншого.
Найважче у вихованні сильних та впевнених у собі дітлахів — це подолати власну тривогу. Сучасне життя непередбачуване, і в ньому багато несподіванок. Тож мені цілком зрозумілі батьківські побоювання за здоров’я, добробут, ставлення інших людей, можливі катастрофи і нещасні випадки, які чатують на дітей. Для того ж, аби лишатися більш-менш спокійними та не провокувати дитячої тривоги, варто обговорювати свої дорослі тривоги не з власними дітьми, а з дорослими, і бажано з тими, хто вміє долати негаразди, має позитивне мислення, вважається оптимістом і легко долає будь-які життєві негаразди. А ще важливо насолоджуватися кожним днем, адже тривоги лише забирають життя. Замість того аби жити, ми переживаємо, застрягаючи у своїх тривогах і затягуючи в них власних дітей.
Найголовніше для Ярослава — щоб усі були здорові. Так, якщо раптом зранку йому дряпає в горлі, заклало ніс або затерпла рука — у хлопчика росте тривога. У голові з’являються думки про те, що він неминуче захворіє і що ця хвороба не скінчиться нічим хорошим. Від усього цього його кидає в жар і може насправді підвищитися температура. Зазвичай він, аби чого не сталося, вирішує зостатись вдома і не йти до школи. Може лежати в ліжку і про всяк випадок випити різних ліків (від застуди, головного болю), вітамінів і ще чогось.
Те саме і якщо мама чи бабуся почуваються недобре. Їм достатньо прилягти на диван та покласти мокрого рушника на лоба. У своїх думках Ярослав прокручує страшні сценарії, де мама та бабуся лежать прикуті до ліжка і не можуть дати собі ради. Він боїться думати про найстрашніше, але думки про смерть все одно лізуть йому в голову. Від цього стає ще страшніше, і, щоб не думати, хлопець якомога скоріше намагається зробити щось — викликати лікаря, виміряти тиск, випити пігулок.
Ярославові 14, але він краще за більшість дорослих знається на різних хворобах та усілякій допомозі під час них. І мама, і бабуся, звісно, занепокоєні тим, що робиться з хлопчиком. Вони фармацевти і саме цим пояснюють його обізнаність у різних ліках та процедурах. Мовляв він змалку і на роботу до них ходив, і до сусідів, коли ті терміново просили дати якихось ліків. «Самі знаєте… — ділиться бабуся. — Перше йдуть в аптеку, а не до лікаря — і швидше, і дієвіше. Ми ж то знаємо, що справді допомагає і що буває, якщо вчасно не прийняти ліків. Стільки людей загинуло через тих неуків».
Повсякчас чую нарікання знайомих лікарів на Інтернет. Мовляв, через нього всі батьки стали занадто розумні та всезнаючі, а їм, лікарям, потім лише розгрібай батьківські страхи, самодіагнози та самолікування. Якщо чесно, не уявляю, як би я сама жила без інфосили Інтернету. Але і то правда, що лише інколи він стишує мою мамчину тривогу за дитяче здоров’я, а здебільшого, навпаки, розпалює. Горе від розуму — відома формула, і чим більше ми знаємо про хвороби та їхні симптоми, тим пильніше вглядаємося у своїх малюків та ретельніше моніторимо їхній стан (цілуємо лоба, пхаємо термометри, перевіряємо носика, прислухаємось до дихання), а ще — закидаємо запитаннями на кшталт: «Як ти?», «Чи добре почуваєшся?», «Нічого не болить?», «Чому похрипуєш?» і т. п. У такий спосіб діти так само, як і ми, центруються не на житті, розвагах, навчанні, книжках, спілкуванні, а на своєму здоров’ї, точніше, на симптомах нездоров’я. І якщо нам здається, що діти відмахуються, не звертають уваги на наші прискіпування та займаються своїм, вони не можуть не бачити, не відчувати, не чути, а отже, і не заражатися нашою тривогою про їхнє здоров’я. Нехай по краплі і поволі, але вона накопичується і, на жаль, може пролитися рясним дощем.
Якось я працювала з однією парою, основною причиною нарікань одне на одного в якій було: «Він (вона) не вміє хворіти!» Чоловік, вихований під гаслом «Хворі та немічні нікому не потрібні!», навіть з височезною температурою поривався на роботу, а будь-яку турботу та спроби дружини нагодувати його пігулками сприймав як неприйнятне зазіхання. Дружина ж, сама лікар, ще й дочка лікарів, за першими ознаками хвороби телефонувала батькам і терміново намагалась вжити заходів — вкласти в ліжко, дати вітамінів, зробити розтирання, ліки теж, звісно… Це стосувалося і себе, і чоловіка, і дітей. «Сопляками хлопці ростуть, на будь-який чмих жаліються…» — бідкався «нехворіючий» батько сімейства, який прийшов на консультацію з таким нежитем та кашлем, що стіни здригались і серветки закінчились ще до того, як я пояснила, що не приймаю вірусних хворих, бо піклуюсь про власне здоров’я. У цьому випадку, звісно, зустрілись дві крайнощі, але до всього і дві яскраві ілюстрації того, як наше ставлення до здоров’я впливає на наших дітей.