Арну, сидячи в затінку жимолості, палив і був дуже веселий. Кинувши оком на двері кабінетів, що всі виходили в сад, він сказав, що колись бував тут частенько.
— І не один, мабуть? — запитав Громадянин.
— Ще б пак!
— Який ви гульвіса! А ще одружений!
— Ну, а ви ж самі! — сказав Арну, і, поблажливо усміхнувшись, додав: — Я навіть упевнений, що цей шалапут має десь кімнатку, де тримає дівчаток!
Громадянин на підтвердження того, що це правда, тільки-но кивнув бровою. Тоді обидва почали висловлювати свої смаки: Арну тепер віддавав перевагу молоденьким робітницям; Режембар не міг терпіти «манірниць» і цінував передусім позитивні риси. Висновок, до якого прийшов торговець фаянсом, полягав у тому, що до жінок не слід ставитися серйозно.
«А проте свою дружину він любить!» — думав Фредерік, вертаючись додому; Арну здавався йому людиною нечесною. Він був лихий на торговця за цю дуель, неначе заради нього щойно ризикував життям.
Дюссардьє він був удячний за його відданість; прикажчик, якого Фредерік наполегливо запрошував до себе, незабаром почав заходити до нього щоденно.
Фредерік давав йому книжки: Тьєра, Дюлора, Варанта, Ламартінових «Жирондистів». Хлопець уважно слухав і приймав його думки як думки наставника.
Якось увечері прийшов він дуже занепокоєний.
Вранці на бульварі зіткнувся з ним один чолов'яга, який мчався щодуху; чоловік упізнав у ньому одного з друзів Сенекаля й сказав:
— Його схоплено, я втікаю!
Це була чиста правда. Цілісінький день Дюссардьє намагався щось розвідати. Сенекаль, звинувачуваний у політичній змові, був кинутий за Грати.
Родом із Ліона, син майстра й учень одного з послідовників Шальє, Сенекаль, приїхавши до Парижа, вступив у Товариство сімей[45]; спосіб його життя був відомий; поліція стежила за ним. Виявилося, що він був у числі тих, хто воював у травні 1839 року і відтоді тримався в тіні, але все більше й більше запалювався, фанатично схиляючись перед Алібо, ототожнюючи власне невдоволення проти суспільства із невдоволенням, що його будила в народі монархія, і щоранку прокидався з надією на революцію, яка за два тижні чи за місяць змінить світ. Кінець кінцем, зневажаючи своїх млявих побратимів, розлючений їхнім зволіканням, що відсувало здійснення його мрії, зневірившись у своїй батьківщині, він як хімік пристав до змовників, котрі виготовляли запальні бомби, і був зненацька захоплений по дорозі до Монмартру, коли ніс на випробу порох — останній засіб до встановлення республіки.
Дюссардьє вона була не менше дорога, ніж Сенекалеві, бо, на його думку, вона означала волю і загальне щастя. Одного дня — йому тоді було п'ятнадцять років — він на вулиці Транснонен перед бакалією побачив солдатів із багнетами, червоними від крові, і налиплим до прикладів їхніх рушниць волоссям; з того часу уряд обурював його як втілення самої несправедливості. Він не вбачав великої різниці між убивцею та жандармом; таємний агент поліції в його очах був те саме, що й батьковбивець. Усе зло, розлите по землі, він з простоти своєї привинював Владі і ненавидів її органічною, безугавною ненавистю, що до краю сповнювала його серце, загострювала його чутливість. Сенекалеве вітійство засліплювало його. Винен він чи не винен і чи злочинне його намагання — яке то має значення! З тієї хвилини, як він став жертвою Влади, потрібно йому допомагати.
— Пери, звичайно, засудять його. Потім його повезуть в арештантській кареті, як каторжника, і замкнуть у в'язниці на Мон-Сен-Мішель, де уряд їх морить. Остен збожеволів! Штейбен наклав на себе руки! Переводячи Барбеса до каземату, його волокли за ноги, тягли за чуприну! Його топтали ногами, і голова в нього підскакувала на кожній сходинці. Який жах! Негідники!
Він ридав із гніву, задихався і в страшному розпачі метався по кімнаті.
— Все-таки потрібно щось робити! Послухайте! Я сам нічого не придумаю! А що, якби ми попробували його визволити, га? Коли його вестимуть у Люксембург, можна в коридорі напасти на конвоїрів! Десяток одчайдухів проникнуть хоч куди.
Очі його так палали, що Фредерік здригнувся.
Сенекаль видався йому зараз величнішим, ніж він гадав. Фредерікові пригадалися його поневіряння, його суворе життя; не поділяючи запалу Дюссардьє, він усе-таки відчув захоплення, яке збуджує кожна людина, котра віддає себе в жертву ідеї. Він казав собі, що якби він поміг Сенекалеві, той не опинився б у тюрмі; і приятелі добирали способу, щоб урятувати його.
Зв'язатися з ним було неможливо.
45