Розенвальд не залишав рояля. Він грав уже для себе. Вряди-годи хтось із гостей зникав. Об одинадцятій годині, коли виходили останні, Арну вийшов з Пеллереном, нібито щоб провести його. Він був із тих людей, котрі почуваються хворими, якщо не прогуляються по обіді.
Пані Арну вийшла в передпокій; Дітмер і Юссоне вклонилися їй, вона протягнула їм руку; вона протягнула руку й Фредерікові, і він відчув той дотик усім єством.
Він попрощався з товаришами; йому потрібно було зостатися на самоті. Серце його було переповнене. Що означала ота протягнена рука? Був то необдуманий жест чи знак заохочення? «Ну, та досить! Я дурень!» Зрештою, ніби не все одно, якщо він тепер може навідувати її, коли захочеться, жити в одному з нею оточенні?
Вулиці були порожні. Інколи проїжджав важкий віз, від якого здригався брук. Один за одним тяглися будинки — сірі фасади, позачинювані вікна; і він зневажливо думав про всіх тих людей, які сплять за цими мурами, живуть, не бачачи її і навіть не підозріваючи, що вона існує на світі! Він не уявляв собі ні віддалі, ні місця, куди зайшов, — нічого; гупаючи підборами по хіднику, вдаряючи ціпком по крамничних віконницях, ішов навмання просто себе, розгублений, скоряючись якійсь силі. На нього повіяло вологою, і він збагнув, що стоїть на набережній.
Двома прямими нескінченними смугами блищали вуличні ліхтарі, і довгі червоні язики коливалися, глибоко проникаючи в воду. Вона була кольору аспідної дошки, а небо, світліше за неї, ніби опиралося на похмуре громаддя, що височіло обабіч ріки. Споруди, яких не було видно, ще посилювали темряву. Освітлений туман клубочився поверх дахів; усі шуми зливалися в суцільне гудіння; тягнув легкий вітерець.
Простоволосий і розхристаний, Фредерік дійшов середини Нового моста й, зупинившись, на повні груди вдихав повітря. Він відчув, як із глибини його єства підіймається щось невичерпне, наплив ніжності, що розслаблює його, як плин води перед очима. На церковній дзвіниці повільно вибило годину, неначе хтось покликав його.
Тоді його душу охопило таке тремтіння, коли здається, ніби ви переноситесь у вищий світ. У нього раптом пробудився талант, якого він і сам не підозрівав. Він серйозно запитував себе, вийде з нього великий художник чи великий поет, і обрав живопис, бо це заняття наблизить його до пані Арну. Отже, він знайшов своє покликання! Мета його життя тепер ясна, а майбутнє безпомильне.
Вдома, замкнувши двері, Фредерік почув, що в темній, суміжній з кімнатою, комірці хтось хропе. То був його друг. Він про нього й забув.
Побачивши своє лице в дзеркалі, він упевнився, що гожий із себе, й хвилину постояв, розглядаючись.
V
Другого дня вранці він купив етюдник із фарбами, пензлі й мольберт. Пеллерен погодився давати йому уроки, і Фредерік привів його до свого помешкання, щоб той подивився, чи не бракує чогось із малярського приладдя.
Делор'є вже вернувся. А в кріслі навпроти сидів якийсь молодик. Клерк сказав, показуючи на нього:
— Оце він самий! Сенекаль!
Фредерікові хлопець не сподобався. Його чоло здавалося вищим, бо волосся було підстрижене йоржиком. Щось жорстоке й холодне проглядало в його сірих очах, а від довгого чорного сюртука, від усієї одежі тхнуло педагогікою та чимось церковним.
Спершу розмова точилася про новини, між іншим, і про «Stabat Mater» Россіні; коли запитали Сенекаля, він заявив, що ніколи не ходить до театру. Пеллерен одкрив етюдника.
— Це все для тебе? — спитав клерк.
— Звичайно!
— Та ну? Ото вигадки!
І він нахилився до стола, де репетитор з математики гортав томик Луї Блана[17]. Він приніс його з собою і тепер півголосом читав окремі місця, тим часом як Пеллерен і Фредерік роздивлялися палітру, шпатель, тюбики; потім вони заговорили про обід в Арну.
— У торговця картинами? — запитав Сенекаль. — Теж мені штучка, ну-ну!
— А в чім річ? — озвався Пеллерен.
— Тип, — відповів Сенекаль, — який кує грошики політичними мерзотами!
І він завів мову про знамениту літографію, на якій зображено всю королівську сім'ю, зайняту речами повчальними; Луї-Філіпп тримає звід законів, королева — молитовник, принцеси вишивають, герцог Немурський прищібає шаблю; пан де Жуанвіль[18] показує молодшим братам географічну карту; в глибині видніє двоспальне ліжко. Ця картина, що її названо «Добра родина», радувала буржуа, але прикро вражала патріотів. Пеллерен гнівним тоном, так ніби він був автором картини, відповів, що обом думкам — одна ціна. Сенекаль заперечив. Мистецтво мусить мати єдину мету — моральне вдосконалення мас! Потрібно брати лише такі сюжети, які спонукають до вчинків добродійних, всі інші — шкідливі.
17