«Гаврський мировий суддя, III округа.
Ласкавий добродію!
Ваш дядько, пан Моро, помер ab intestat…»[25]
Він спадкоємець!
Фредерік зіскочив з ліжка, босоніж, у самій сорочці, неначе за стіною вибухнула пожежа; він провів рукою по обличчю, не вірячи своїм очам, гадаючи, ніби все це йому сниться, і, бажаючи впевнитись, що не спить, розчахнув вікно.
Вночі випав сніг; дахи побіліли; у дворі він навіть помітив ночовки для прання білизни, що об них спотикнувся був учора ввечері.
Він тричі поспіль прочитав листа. Щирісінька правда! Всі дядькові статки! Двадцять сім тисяч ліврів річного прибутку! І шалена радість потрясла його на саму лише думку, що він побачить пані Арну. З чіткістю галюцинації він уже бачив себе поруч неї, в її домі; він привіз їй якогось подарунка, загорненого в тонкий папір, а біля під'їзду чекає на нього тільбюрі, ні, ліпше двомісна карета! Авжеж, чорна двомісна карета зі слугою в брунатній лівреї; він чує, як кінь б'є копитом, і дзеленькання збруї зливається з ніжними звуками їхніх поцілунків. Це повторюватиметься щодня, без кінця-краю. Він вітатиме їх у себе, у власнім домі; їдальня буде оббита червоним сап'яном, будуар — жовтим шовком, скрізь — дивани! А які етажерки! Які китайські вази! Які килими! Ці образи мигтіли так безладно, що йому в голові запаморочилось. Тоді він згадав про матір і пішов до неї, все ще тримаючи в руках листа.
Пані Моро намагалася стримати своє хвилювання і трохи не зомліла. Фредерік обняв її й поцілував у чоло.
— Люба матусю, тепер ти зможеш знову купити екіпаж. Тож усміхнися, не плач, будь щаслива!
За якихось десять хвилин новина розійшлась аж до самих околиць міста. Тут поспішили з'явитися метр Бенуа, пан Гамблен, пан Шамбріон, усі друзі. Фредерік вийшов на хвилинку, щоб написати Делор'є. Надійшли нові гості. Друга половина дня минула в поздоровленнях. У тій метушні зовсім забули про дружину Рока, а їй було «зовсім погано».
Ввечері, коли вони зосталися вдвох, пані Моро сказала синові, що її рада — осісти в Труа і взятися за адвокатуру. В рідному краю його знають краще, ніж деінде, і йому легше буде знайти тут вигідну партію.
— Ого! Це вже занадто! — вигукнув Фредерік.
Ледве попало йому до рук щастя, як його вже хочуть одібрати. Він заявив про своє категоричне рішення оселитися в Парижі.
— А що там робити?
— Нічого!
Пані Моро, здивована таким тоном, спитала, ким же він хоче стати.
— Міністром! — відповів Фредерік.
І він запевнив її, що нітрохи не жартує, що має намір піти на дипломатичну службу, що до цього спонукають його знання і внутрішній потяг. Спершу він поступить у державну раду за протекцією пана Дамбреза.
— То ти знайомий із ним?
— Так! Через пана Рока!
— Дивно, — сказала пані Моро.
Він розбудив у її серці давні честолюбні мрії. Вона поринула в них і ні про що інше вже не говорила.
Якби Фредерік піддався власному нетерпінню, він виїхав би негайно. На другий день усі місця в диліжансі були продані; довелося мучитись до наступного дня, аж до сьомої вечора.
Коли вони сідали обідати, протягло пролунали три удари церковного дзвона, і служниця, зайшовши до кімнати, об'явила, що пані Елеонора померла.
Ця смерть, по суті, ні для кого не була горем, навіть і для дитини. Дівчинці це могло згодом піти лише на користь.
Будинки стояли поруч, і було чути метушню, чиїсь голоси; думка про труп, що так близько од них, кидала якусь траурну тінь на їхнє розставання. Пані Моро разів зо два витирала очі; у Фредеріка щеміло серце.
Коли кінчили обідати, у дверях до нього підійшла Катріна. Мадмуазель неодмінно хоче його бачити. Вона чекає на нього в саду. Він вийшов, перескочив загорожу і, натикаючись на дерева, попростував до будинку пана Рока. В одному вікні третього поверху світилося, у темряві хтось показався, і голос прошепотів:
— Це я.
Вона видалася йому вищою, ніж звичайно, може, тому, що в чорній сукні. Не знаючи, з якими словами підійти до неї, він узяв її за руку і, зітхнувши, мовив:
— Ох, бідна моя Луїзо!
Вона нічого не відповіла. Подивилась на нього довгим, пильним поглядом. Фредерік боявся запізнитися на диліжанс; десь далеко ніби стукотіли колеса, і, щоб швидше кінчити розмову, він озвавсь:
— Катріна сказала мені, що ти хочеш щось…
— Еге ж, то правда! Я хотіла вам сказати…
Це «ви» здивувало його; вона замовкла, і він запитав:
— Ну, що саме?
— Я вже не знаю. Забула! Чи правда, що ви їдете?
— Атож, зараз.