— Знищимо його, і франки більше не гнітитимуть галлів, англійці — ірландців, янкі — червоношкірих, турки — арабів, білі — негрів, Польща…
Голова обірвав його:
— Гаразд, ласкавий добродію, гаразд! Нас не цікавлять ваші політичні погляди; прийдете ще раз!
Делор'є не схотів приходити. Але цей горезвісний розділ двадцятий третьої книги Цивільного кодексу став для нього каменем спотикання. Він працював над твором про «давність, що розглядається як основа цивільного й природного права народів», і заглибився в книги Дюно, Рогеріуса, Бальбуса, Мерлена, Вазейля, Савіньї, Тролона та інші серйозні праці. Щоб мати для того більше вільного часу, він покинув місце старшого клерка. Він заробляв на життя уроками та писанням кандидатських робіт, а на ораторських зборах своєю ущипливістю лякав консервативну партію, всіх молодих доктринерів школи пана Гізо, отож серед певних людей домігся своєрідної популярності, поєднаної з деяким недовір'ям до його особи.
На побачення він прийшов у пальті грубого сукна на підбивці з червоної фланелі, — в такому ходив колись Сенекаль.
Вони соромились на очах перехожих розцілуватись і, сміючись від радощів, мало не пустивши сльозу, пішли по-підруч до Вефура. Коли вони залишилися на самоті, Делор'є вигукнув:
— Ну, сто чортів! От коли заживемо любо-мило!
Фредерікові аж ніяк не сподобалася така поквапливість приєднатися до його багатства. Друг його був занадто радий за них обох і не досить за нього одного.
Далі Делор'є розповів про свою невдачу, а там поволі про свої праці, про своє життя і говорив про себе тоном стоїка, а про інших — із люттю. Все йому не подобалося. Не було жодної людини зі становищем, якої він не вважав би кретином чи негідником. За погано вимиту склянку він напав на офіціанта, а коли Фредерік делікатно дорікнув йому, обурився:
— Стану я панькатися з подібними типами, які заробляють до шести-восьми тисяч франків на рік, мають право обирати, ба навіть бути обраними! О ні, ні! — А далі жартівливим тоном: — Але я й забув, що розмовляю з капіталістом, із золотим мішком — адже ж ти тепер золотий мішок!
І, вернувшись знову до питання спадщини, він висловив думку, що успадкування по бічній лінії (річ сама по собі несправедлива, хоч у цьому випадку він дуже радий) буде скасоване найближчими днями, тільки-но станеться революція.
— Ти гадаєш? — сказав Фредерік.
— Будь певен! — відповів Делор'є. — Так не може тривати й далі! Надто багато страждань. Коли я бачу в злиднях таких людей, як Сенекаль…
«Завжди той Сенекаль!» — подумав Фредерік.
— А взагалі, що нового? Ти й досі закоханий у пані Арну? Що, минулося? Га?
Фредерік, не знаючи, що відповісти, примружив очі й опустив голову.
Щодо Арну Делор'є повідомив, що його газета належить тепер Юссоне, який змінив її цілком. Називається вона «Мистецтво», літературне підприємство, спілка на паях, по сто франків кожний; капітал спілки — сорок тисяч франків; кожному з пайовиків надано право друкувати в ньому свої рукописи, бо «спілка ставить собі за мету публікувати твори початківців, оберігаючи талант, а може, й геній од болісних криз, що завдають… і т. д. Розумієш, які брехні!» А проте, тут можна було б дещо зробити, скажімо, підняти тон того ж таки листка, а далі, залишаючи тих самих редакторів і пообіцявши передплатникам продовження фейлетону, піднести їм політичну газету; попередні затрати не були б надто великі.
— Що ти про це думаєш? Хочеш узяти участь?
Фредерік не відхилив пропозиції. Але треба зачекати, поки він залагодить свої справи.
— Тоді, якщо матимеш у чомусь потребу…
— Дякую, голубчику! — сказав Делор'є.
Потім вони запалили сигари й поспиралися на підвіконня, оббите оксамитом. Сяяло сонце, повітря було лагідне, птахи, що зграйками літали в саду, сідали на дерева; блищали вмиті дощем бронзові й мармурові статуї; няньки в фартухах гомоніли, сидячи на лавах; чувся дитячий сміх і безугавний шум води, що снопами била з фонтана.
Фредерік був занепокоєний злобою Делор'є; але під впливом вина, що розлилося по жилах, півсонний, обважнілий, він підставив під сонячне проміння лице і відчував лише безмірне блаженство та безтямну розкіш, немов рослина в достатку тепла й вологи. Делор'є, приплющивши очі, дивився кудись удалечінь. Груди його здіймалися, аж ось він заговорив:
— Ох, як то було хороше, коли Каміл Демулен[26], стоячи он там на столі, закликав народ на штурм Бастилії! В ті часи люди жили, вони могли ствердити себе, показати свою силу! Прості адвокати командували генералами, босоногий люд бив королів, а тепер…
26