— Завдаю болю? Я?
І, ставши перед ним, вона поклала йому на плечі руки й подивилася на нього примруженими очима.
Вся його доброчесність, вся його злість потонули в бездонному безвіллі.
Він провадив:
— Адже ти не хочеш мене любити? — і притягнув її до себе на коліна.
Вона скорилася; він обома руками обхопив її стан; шелестіння шовкової сукні розпалювало його ще дужче.
— Де ж вони? — почувся в коридорі голос Юссоне.
Капітанша рвучко підхопилась і, відійшовши в другий кінець кімнати, повернулася спиною до дверей.
Вона звеліла подати устриць; сіли до столу.
Тепер Юссоне вже не був жартуном. Змушений день при дні писати про всяку всячину, перечитувати стоси газет, вислуховувати безліч суперечок і сипати парадоксами, щоб напустити туману, він кінець кінцем утратив правильне уявлення про речі, засліплюючи сам себе своєю недолугою дотепністю. Турботи життя, колись легкого, тепер тяжкого, тримали його в нескінченній тривозі; і власне безсилля, в якому він не хотів зізнатися, робило його буркотливим і саркастичним. З приводу «Озаї», нового балету, він виступив з жорстокими нападками проти танців, а з приводу танців — на оперу; потім, говорячи про оперу, пройшовся по італійцях, яких тепер змінила трупа іспанських акторів, «неначе нам не набридла ще ота Кастилія». Фредерік був вражений у своїй романтичній любові до Іспанії і, щоб обірвати цю розмову, запитав про Французький колеж, з якого щойно були звільнені Едгар Кіне[41] та Міцкевич[42]. Але Юссоне, шанувач пана де Местра, оголосив себе прибічником уряду й спіритуалізму. Однак він сумнівався у фактах найвірогідніших, відкидав історію й заперечував речі найбезсумнівніші, аж до того, що, почувши слово «геометрія», вигукнув: «Яка нісенітниця, ота геометрія!» І одразу починав імітувати різних акторів. Головним його взірцем був Сенвіль.
Це блазнювання Фредерікові остобісіло. Нетерпляче смикаючись, він під столом копнув ногою одну з болонок. Обидві зайшлися несамовитим дзявканням.
— Вам би їх відправити додому! — буркнув він.
Розанетта нікому б не довірила їх.
Тоді він звернувся до журналіста:
— Ану, Юссоне, віддайте себе в жертву!
— Ох, і справді, голубчику! Яка б це була люб'язність!
Юссоне пішов виконати доручення, не змушуючи себе впрошувати.
Як же віддячити йому за таку ласку? Фредерік не подумав про це. Він навіть почав радіти, що вони залишилися сам на сам, як тут увійшов лакей.
— Пані, вас хтось запитує.
— Що? Знову?
— Все-таки мені треба піти глянути! — мовила Розанетта.
Він жадав її, вона йому була необхідна. Її зникнення видавалось йому злочином, майже зневагою. Чого вона хоче? Не досить із неї того, що вона образила пані Арну? Зрештою, тим гірше для тієї. Тепер йому всі жінки були осоружні; його душили сльози, — адже його кохання не прийнято, бажання було обдурено.
Капітанша вернулась і, відрекомендовуючи йому Сізі, сказала:
— Я його запросила. Правда ж, добре зробила?
— Ще б пак! Звичайно! — І Фредерік з усмішкою мученика подав аристократові знак сісти.
Капітанша взялася проглядати меню, зупиняючись на хитромудрих назвах.
— А що, коли б нам з'їсти тюрбан із кролика а ля Рішельє і пудинг по-орлеанськи?
— О ні! Тільки не по-орлеанськи! — вигукнув Сізі, який належав до легітимістів і силкувався на дотеп.
— Вам більше смакує тюрбан а ля Шамбор?
Ця догідливість обурила Фредеріка.
Капітанша вирішила взяти просте філе, раки, трюфелі, ананасовий салат, ванільний щербет.
— А там побачимо. Поки що йдіть… Стривайте, ще забула! Принесіть мені ковбаси! Без часнику!
Вона звала офіціанта «юначе», стукала ножем по склянці, шпурляла в стелю кульки із хліба. Їй заманулося зараз же випити бургундського.
— Починати з вина не годиться, — сказав Фредерік.
На думку віконта, це іноді роблять.
— О ні! Ніколи!
— Роблять, запевняю вас!
— Ага! От бачиш!
Ці слова вона супроводила поглядом, що означав: «Він людина багата. Слухайся ж його».
Тим часом двері щохвилини відчинялися, лакеї сварилися, а в суміжному кабінеті хтось на диявольському піаніно барабанив вальс. Від кінних перегонів мова зійшла на майстерну їзду верхи взагалі та на дві її протилежні системи. Сізі захищав Боше, Фредерік — графа д'Ор. Розанетта знизала плечима.
— Та, Боже мій, досить із тебе! Він більше тямить у тому ділі!
Вона, зіпершись ліктем на стіл, розгризла гранат; у канделябрах перед нею тремтіло од протягу полум'я свічок; яскраве світло проникало крізь її шкіру перламутрового тону, рожевило їй повіки, надавало блиску очам; багрянець овоча зливався з пурпуром уст, тонкі ніздрі роздималися, і в усій істоті її було щось зухвале, п'яне й безпутне; це дратувало Фредеріка, проте й будило шалену хіть.
41
42