Сізі бракувало духу сказати: «Атож, звичайно», — однак йому хотілося, щоб кузен зробив таку послугу, не заводячи про те з ним розмови.
Він бажав, щоб Фредерік сконав цієї ночі від апоплексичного удару або щоб вибухнуло повстання і до ранку численні барикади загородили будь-який шлях до Булонського лісу; або ж щоб якась подія перешкодила з'явитися одному із секундантів: не було б секунданта, не було б і дуелі. Йому хотілося майнути швидким поїздом абикуди. Він шкодував, що не знає медицини й не може прийняти такого зілля, яке, не зашкодивши життю, приспало б його так, що його мали б за мертвого. Він дійшов до того, що навіть прагнув якоїсь тяжкої хвороби.
Шукаючи поради й підтримки, він послав по маркіза дез Оне. Виявилося, що ця поважна людина, діставши депешу про недугу однієї з дочок, поїхала до себе в Сентонж. Сізі видалось це за лиху призвістку. На щастя, зайшов навідати його пан Везу, його наставник. Сізі взявся виливати душу.
— Ну що робити, Боже мій? Що робити?
— Я на вашому місці, графе, найняв би якого-небудь вантажника з Центрального ринку, щоб він оддухопелив Фредеріка.
— Все одно він догадається, хто його підіслав! — відказав Сізі. Раз по раз він тяжко стогнав.
— А хіба закон дозволяє битися на дуелі?
— Це пережиток варварства! Нічого не вдієш!
З люб'язності педагог сам напросився на обід. Його вихованець нічого не їв, а по обіді відчув потребу прогулятися.
Проходячи повз церкву, він сказав:
— Зайти б на хвильку… подивитися.
Пан Везу нічого кращого й не бажав і сам запропонував йому свяченої води.
Був травень, квіти вкривали вівтар, линули співи, звучав орган. Але молитися він не міг, відправа навівала думки про похорон, і йому вчувалося гудіння «De profundis».[44]
— Ходімте! Я почуваюся негаразд!
Цілу ніч вони грали в карти. Віконт намагався програвати, щоб власкавити долю, з чого скористався пан Везу. Нарешті вдосвіта Сізі, геть знесилений, опустив голову на зелене сукно й поринув у дрімоту, повну неприємних сновидь.
Проте, якщо хоробрість полягає в прагненні перемогти слабощі, то віконт виявив її, бо, побачивши своїх секундантів, що прийшли по нього, він напружив усі сили: гонор підказав йому, що відступ загубить його. Пан де Комен похвалив Сізі за бадьорий дух.
Але в дорозі тряска фіакра й ранішнє сонце розслабили віконта. Енергія його підупала. Він уже навіть не розрізняв тих вулиць, якими проїжджали.
Барон утішався з того, що наганяв на нього страх, говорячи про «труп», про те, в який спосіб тайкома привезти його до міста. Жозеф і собі підкидав щось подібне; вони обидва вважали цю пригоду сміховинною, були певні, що все якось уляжеться.
Сізі сидів, опустивши голову на груди; він повільно підвів її і зауважив, що вони не взяли з собою лікаря.
— Це й не потрібно, — сказав барон.
— Виходить, небезпеки немає?
Жозеф відповів значуще:
— Будемо сподіватися!
І в кареті ніхто більше не починав розмови.
О десятій хвилині на восьму приїхали до застави Майо. Фредерік зі своїми секундантами були вже там, всі три одягнені в чорне. У Режембара замість краватки був твердий, як у військових, комірець; у руках він тримав якусь довгу скриньку на взірець футляра для скрипки, доконечну в таких випадках. Дуелянти холодно вклонились один одному. Тоді всі заглибились у Булонський ліс, по Мадридській дорозі, щоб вибрати відповідне місце.
Режембар звернувся до Фредеріка, що йшов між ним і Дюссардьє:
— Ну, а як же воно там щодо страху? Якщо вам щось потрібно, не соромтеся, я ж розумію! Страх властивий людині. — І стиха додав: — Не паліть більше, це розслаблює!
Фредерік кинув сигару, що заважала йому, і рішучою ходою простував далі. Віконт плентав позаду, спираючись на руки своїх секундантів.
Зрідка зустрічалися їм перехожі. Небо було голубе, вряди-годи чулося, як у заростях стрибають кролики. Там, де стежка повертала, якась жінка в картатій хустині розмовляла з чоловіком у блузі, а по широкій каштановій алеї конюхи в полотняних куртках прогулювали коней. Сізі пригадував ті щасливі дні, коли верхи на своїм рижім жеребці він, з моноклем в оці, гарцював обіч якої-небудь коляски; ці спомини посилювали його тривогу; мучила нестерпна спрага; гудіння мух зливалося з пульсуванням його крові; ноги грузнули в піску; йому здавалося, що вони вже йдуть цілу вічність.
Секунданти, не зупиняючись, пильно дивилися обабіч дороги. Стали міркувати, куди йти — до Каталанського хреста чи до Багательського муру. Нарешті взяли праворуч і зупинилися в якомусь гайку між соснами.