Одна людина дійсно змінила хід історії.
Наразі пам’ятник Леоніду і його людям стоїть у Фермопілах. Напис на камені – це слова реакції Леоніда на вимогу Ксеркса скласти зброю: «Molon labe»… «Прийди і візьми».
Тисячі років тому в битвах поразка означала смерть.
Вибір був жорстоко очевидним.
Таким чином, незалежно від того, наскільки сильно вас було поранено, ви продовжували боротись. Ви брали свою зброю і кожним зусиллям боролися з ворогом.
Треба думати, що боротьба за мрії набагато простіша, ніж боротьба на мечах до самої смерті.
Але боротьба за досягнення цілей також може бути жорстокою. Ваша душа може стікати кров’ю, вам може бути боляче, ви будете думати, чому у вас такі високі амбіції.
Відмова від вашої мрії, найімовірніше, не є питанням життя і смерті. Принаймні не у фізичному плані.
Але в той момент, коли ви припините боротьбу за неї, ви почнете помирати всередині.
Коли ви здаєтесь, ви помираєте емоційно.
У вас є мужність, витривалість і віра, щоб продовжувати боротьбу за мрії?
Тому що, якщо ви не боретесь, ви просто не наближаєтесь до успіху.
Отже, беріть свій меч і починайте битись.
Кривлячись через біль і втому від боротьби за найдорожче, пам’ятайте про спартанця всередині вас.
Зустрічайте виклик благородним кивком воїна. Стійким поглядом непереможного чемпіона.
А коли страх і сумніви оточують вас, боріться! Боріться люто! Боріться за гідність долі, яку ви обрали. Якщо зазнаєте поразки, підіймайтесь. Зціліться від ран, невдач та втрат і починайте знову. І так знову й знову. Не складайте рук, не вішайте носа, не визнавайте поразки. Відмовтесь від тихого програшу. Ваша мрія варта боротьби. Ви маєте вибір. Здатися чи боротися далі.
Цей момент має вирішальне значення.
Цей момент визначає все життя. Цей момент – ваша можливість повірити в себе.
Одна людина може змінити історію.
Ви готові встати й почати боротьбу?
Епілог
Кінець історії
Джордж був молодим американським солдатом під час Другої світової війни, який, стікаючи кров’ю та страждаючи від болю, врятувався з поля бою.
Потім він подолав свої страхи і поплив через океан уночі в надії знайти корабель, де лікарі та медсестри могли б вилікувати його.
Це екстремально. Це неймовірно. Але він вижив. І я радий цьому.
Бо той Джордж – це Джордж Вальдшмідт, мій дід.
Але Джордж не просто вижив. Він став успішним. Дуже успішним. У СМІЛИВІЙ формі.
Після війни він переїхав у Канзас, завів сім’ю і став інженером поїзда.
Нічого гламурного. Нічого особливо героїчного.
Справді, якби історія зупинилася на цьому, ви могли б підозрювати, що Джордж просто став звичайним «синім комірцем».
Але саме та сила, яка змусила Джорджа вижити, дозволила йому стати мільйонером. Мільйонером, який був інженером поїзда.
Розумієте, наприкінці кожного року співробітникам «Western Pacific» пропонували отримати грошовий бонус або фондовий сертифікат. У ті дні сертифікат був лише папірцем, який стверджував, що ваші гроші вкладено десь на фондовій біржі в Нью-Йорку.
Хоча більшість його колег-інженерів брали гроші, Джордж брав сертифікати.
Замість того щоб отримати негайне задоволення, він чинив дисципліновано. Таким чином, поки інші пили келих у барі або купували новий будинок, Джордж продовжував збирати папірці.
Саме ці маленькі шматочки паперу зробили Джорджа мультимільйонером.
За 20 років, що я знав свого діда, мене завжди надихали його історії. Я завжди пам’ятав про них, коли зустрічався з труднощами.
Як я міг не докладати зусиль і не бути дисциплінованим, якщо мій дід міг це робити?
Тепер, чесно кажучи, я можу сказати, що подорож Джорджа не завжди надихала. У нього були свої демони.
Як і більшість людей його покоління, котрі воювали на далеких континентах, він уживав алкоголь, щоб забути жахіття, свідком яких був, і трагедії, яких зазнав.
Іноді він бував занадто злим і втрачав контроль.
Але моя бабуся любила його, навіть незважаючи на це. Її відданість була свідченням сили любові.
Саме тому, коли все сказано і зроблено, любов і стосунки в нашому житті важливіші за будь-який успіх.
Я вивчив цей урок найболючішим способом. Ось ми й повернулися до початку книжки…
Я сидів на задніх східцях свого гаража з пістолетом у роті, недвозначно дізнавшись, що помилявся. Що досягнення неймовірного, надзвичайного успіху не залежить від того, скільки угод я уклав, скільки грошей заробив і скільки людей знають моє ім’я.
Успіх – це щось набагато глибше.
Є кілька слів, щоб точно описати емоційні муки мого невдалого шлюбу. Я був розгублений на глибоко особистому рівні. Мені було боляче. Я заплутався. Я був у неймовірному смутку.
Я думав про самогубство майже щодня. Але як тільки я вставив пістолет у рот тієї ночі, я зрозумів, що ніколи не нашкоджу собі.
Проте думка «Чи не легше припинити це, ніж збирати по шматочках?» засіла в моїй голові.
Можливо, так і було б.
Але Вальдшмідти не так вирішують свої проблеми.
Так само, як мій дід повз із поля бою, моя дружина і я вчилися не завдавати одне одному болю.
Ми дізналися, що обоє просто хотіли, щоб нас любили. Щоб нас вислуховували. Ми хотіли відчувати, що дійсно важливі для когось.
Як Джордж, ми знайшли допомогу. Ми знайшли одне одного. І, як Джордж, ми вижили.
Сара і я досі разом. Цього року нашому шлюбу виповнилось десять років. І в нас троє дивовижних дітей.
Не очікуйте, що я даватиму поради, як зберегти шлюб. Ми просто працювали над ним щодня. Дні перетворилися на тижні. Тижні – на місяці. Місяці – на роки.
Зараз ми кохаємо одне одного більше, ніж будь-коли. Можливо, вперше в житті.
Я не знаю, що чекає нас у майбутньому, але дуже хочу дізнатись.
І я вдячний дідові, який надихнув мене знайти в собі мужність перебороти демонів і зробити неможливе.
Я сподіваюся, що ви знайдете в собі мужність перемогти своїх демонів, якими б вони не були.
Розширюйте межі безпечного та прийнятного. Боріться довше, ніж можливо. Дозволяйте іншим відчувати себе потрібними.
Розумійте їхню крихкість.
І любіть, незважаючи ні на що.
Подяки
У моєму житті так багато любові. Моя дружина Сара – це моя скеля. Ніщо інше не має значення, коли я з нею. Разом ми завоюємо світ. Брайс, Дастін і Ділан – мої причини написати цю книжку. Я сподіваюся, що коли вони подорослішають і прочитають її, то зрозуміють, як сильно я їх люблю і хочу, щоб вони стали надзвичайними.
Мама й тато Вальдшмідти почали це шаленство. Я вдячний їм за вогонь у душі. Вони навчили мене, як перемагати, любити Ісуса і бути собою. Мій батько показав мені красу дороги та пари кросівок.
Дякую тобі, Террі, за те, що був для мене другим батьком. Кайл, Ліз, Пол, Кеті, Фейт, Джой, Джо, Джеремі, Бренда, Рікі, Кессі, Ганна, Річ, Ніколас, Ліза – ви найкраща родина.
Дякую своїм друзям Клеберу, Таліті, Попову, Бетані, «Барту», Джеремі Букеру і Бретт Арп (яка була моєю «мудрою половиною» так довго) за підтримку і гарний настрій.
Й особливо моєму братові Педро, який дав мені можливість почати знову. Дякую Джо і Джоелу за спогади з Вірджинії.
Так багато людей допомагали мені з цією книжкою. Мій друг і редактор Джулі Болдуїн терпляче зшивала мої думки в пункти й розділи. Ця книжка не існувала б без її майстерності. Том Бентлі та Джоел Кенфілд допомогли мені почати. Вони читали мій рукопис і закликали поділитися своїми відчуттями в найтемніші часи. Том Сірсі читав перші розділи, перш ніж книжка вийшла, і надихав мене своєю впевненістю. Так само як Барбара Вівер Сміт. Їхні добрі слова допомогли мені закінчити цю справу.