Насамперед Гейден вирушив до антитерористичного центру, працівники якого не приховували сліз. Усі розуміли, що АНБ проґавило якісь дуже важливі сигнали в «балачках» терористів, які так чудово перехоплювала розлога мережа збору глобальних даних. Електронні «вуха» агентства прослуховували терористів, але не зрозуміли їхніх справжніх намірів. Згодом слідчі виявили, що 10 вересня 2001 року АНБ перехопило телефонну розмову відомого терориста, який попереджав арабською: «завтра – час Ч[2]». Цей запис залишався в архіві агентства неперекладеним англійською до 12 вересня.
Гейден зосередився насамперед на стримуванні будь-яких наступних атак. 14 вересня він дозволив «цілеспрямований пошук», тобто електронний моніторинґ комунікаційних зв’язків між Сполученими Штатами та іноземними державами, в яких, як було відомо, діяли терористи, – насамперед Афганістаном, головним осередком «Аль-Каїди» завдяки теократичному режимові «Талібану». АНБ почало відслідковувати номери телефонів, пов’язані з терористами. На практиці це означало, що будь-який телефонний номер в Афганістані, з якого телефонували до США, міг зацікавити іноземну розвідку, а тому його могли прослуховувати. Однак, коли дійшло до прослуховування номерів у Сполучених Штатах, Гейден діяв обачніше. Усередині США прослуховування телефонних номерів дозволене лише за попередньої санкції суду. Гейден знав, що АНБ заборонено шпигувати всередині країни. Проте, як він згадував згодом, він ухвалив «тактичне рішення» скористатися наявними повноваженнями для стеження за іноземною розвідкою, хоча й агресивніше, ніж досі. Гейден обґрунтував своє рішення тим, що один кінець лінії зв’язку був розташований за межами Сполучених Штатів, отже, гра була чесною. Країна опинилася в кризовій ситуації, і в той момент ніхто б не оскаржив такого самовільного збільшення повноважень. Головний юрисконсульт АНБ визнав, що накази Гейдена були законними.
Однак щойно АНБ почала стежити за новими об’єктами, Гейден і його підлеглі стикнулися з, на їхню думку, суттєвими обмеженнями можливості агентства, коли йшлося про розгортання мережі стеження для запобігання іншій атаці. Білий дім хотів знати, що ще може зробити АНБ. Отож Гейден розпитав керівників служб і експертів з електронної розвідки про те, що їм потрібно для ефективної роботи.
Усі вони насамперед звернули увагу на величезну прогалину в організації міжнародної розвідки. АНБ моніторило іноземні загрози. ФБР відповідало за внутрішні загрози. Однак жодна організація не займалася іноземними загрозами, щойно вони входили в США. Це відбувалося почасти тому, що влада хотіла запобігти шпигунству за американцями. Проте ця розумна заборона, закріплена протягом двадцяти років численними законами і постановами, здавалася тепер самогубною.
АНБ хотіло вдосконалити наявні закони так, щоб вони дозволяли перехоплювати інформацію, яка потрапляла до США транзитом, подорожуючи з однієї до іншої іноземної країни. Згідно з тодішнім правом, якщо агентство хотіло перехопити електронного листа іноземного терориста, який зберігався на сервері, розташованому в Сполучених Штатах, потрібно було отримати ордер. Звісно, у цьому випадку йшлося про міжнародну розвідку, просто інформація передавалася за допомогою оптоволоконного кабелю або потрапляла в базу даних на території США. Працівники АНБ стверджували, що мають право перехоплювати таку інформацію без постанови суду, так само як мають право перехоплювати повідомлення, які зберігалися на серверах в інших країнах.
Однак АНБ хотіло аналізувати більше місцевих комунікацій. Працівники агентства висунули ідею, яка народилася ще 1999 року, в ході підготовки до стримування терористичних загроз під час святкування Міленіуму. Агентство хотіло відстежувати «ланцюги контактів» американських телефонних номерів. Це кропіткий процес з’ясовування, хто кому телефонував і кому далі телефонували ці люди і хто телефонував їм на підставі аналізу записів про телефонні дзвінки. АНБ не знало прізвищ людей, пов’язаних із цими телефонними номерами, проте в агентстві вважали, що ланцюжок контактів допоможе ідентифікувати людей з потенційної терористичної мережі. У той час Міністерство юстиції ухвалило, що ордер потрібен навіть для відстежування так званих метаданих, позаяк ця інформація може стосуватися американських громадян або людей, які легально живуть у країні. Натомість АНБ хотіло відстежувати ланцюжки контактів телефонних номерів у Сполучених Штатах, аби шукати людей, які спілкуються з терористами, незалежно від того, перебувають вони за кордоном чи в країні. Гейден в адміністрації президента наполягав на тому, що за американськими законами метадані не належать до «контенту» і тому не підпадають під сформульовану в четвертій поправці Конституції заборону на несанкціоноване стеження. І справді, 1979 року Верховний суд США ухвалив, що уряду не потрібний судовий дозвіл для запису телефонних номерів, тому що особа добровільно відмовляється від приватності цієї інформації у ту саму мить, коли набирає якийсь номер, зареєстрований у телефонній компанії.