Причини такого замовчування доволі прості: Корюківська трагедія була незручною для радянської пропаганди, адже її спровокував партизанський напад на місцеві окупаційні органи влади. Окрім того, коли згодом загін чисельністю приблизно 300–500 карателів розпочав знищення містечка, партизани його не захистили. Хоча за 15 кілометрів стояло партизанське з’єднання Олексія Федорова, яке нараховувало від 3 до 5 тисяч вояків і мало десятикратну перевагу у чисельності над ворогом. Передові партизанські дозори розташувалися за три кілометри від Корюківки і бездіяльно спостерігали заграву над палаючим містечком. А вже за кілька тижнів — 18 березня — у газеті «Більшовик» червоні партизани затаврували ганьбою криваву розправу окупантів над жителями Корюківки, вочевидь, замовчуючи власну бездіяльність.
Радянська історіографія і пропаганда також уникали описів негідних вчинків і злочинів радянських партизан, а документи партизанських з’єднань залишалися засекреченими у радянських архівах.
У наказах згадуються випадки, коли командири партизанських загонів посилали бійців «із задачею доставки свиней або овець у селян шляхом грабежу», або що група бійців «дістала шляхом насильства одного кабана, діжку м’яса, пуд борошна та солі» у місцевих жителів.
У документах можна прочитати, як командир партизанського відділу «знову проявив факт мародерства, тобто стягнув у селянина сукно та проміняв його на самогон». Або як старшина відділу пропаганди забрав у місцевого мешканця коня та вимагав взаміну два літри самогону. Чи як заступник командира партизанської частини «неодноразово пиячив та у п’яному вигляді погрожував зброєю населенню».
Така поведінка радянських партизан не була таємницею для керівництва. Наприклад, в одній з радіограм керівник УШПР Тимофій Строкач писав командуванню Волинського з’єднання імені Леніна: «Ваша розвідка 50 осіб [на] початку грудня за р. Горинь знищила 48 мирних мешканців через те, що був здійснений один постріл. Ваша розвідка 26 листопада угнала 150 голів рогатої худоби у мирного населення села Рокитне. Люди у загонах псуються та займаються мародерством».
Радянський міф про червоних партизанів — «народних месників» від початку замислювався як «димова завіса». Під завісою вигаданої масштабності комуністичного опору окупантам мали ховатися незручні сторінки історії.
Міф 29. «Справжніми» партизанами були тільки радянські партизани
Враховуючи, що особовий склад партизанських загонів, які діяли в Україні, було набрано з місцевих добровольців, то можна сказати, що українці, за винятком уродженців Галичини і Волині, дуже активно брали участь в боротьбі проти завойовників. Частка ж тих, хто пішов на службу до гітлерівців, не була більшою, ніж серед жителів інших республік СРСР. Це доводить той факт, що до 1941 року Радянська влада сприймалася переважною більшістю населення УРСР (крім приєднаних у 1939 році земель), як своя. Відповідно пронімецькі націоналістичні організації типу ОУН і УПА були чужі більшості українців.
Суть міфу
Радянські партизани — «наші», бо виконували накази радянського командування та діяли в інтересах людей. Усі інші формації не були виразниками інтересів українського народу.
Факти стисло
Радянська пропаганда та історіографія дуже часто малювала історію в чорно-білих тонах: є «наші», а решта — «фашисти». Діяльності інших партизанських формацій намагалися не помічати, замовчувати, а дуже часто — демонізували і фальсифікували інформацію про них. Проте в Україні боролися різні течії антигітлерівського руху Опору — комуністична й національна. Така ситуація була в багатьох країнах Європи.
Факти докладніше
Під час Другої світової війни європейським рухам Опору далеко не завжди вдавалося досягти внутрішньої єдності та створити єдиний центр керівництва.
Часто в окупованих країнах Центральної та Східної Європи утворювалося дві або кілька найголовніших течій Опору. Національна течія воювала за створення незалежної держави або її відновлення в довоєнному вигляді. Національні партизани підпорядковувалися легітимному уряду своєї країни, що, зазвичай, перебував за кордоном. Їхніми конкурентами часто виступали партизани, організовані комуністичними партіями. Комуністів, які прагнули прийти до влади у своїх державах, щедро підтримував СРСР.