Яскраво хитросплетіння партизанського руху видно на прикладі сусідньої з Україною Польщі. Після окупації німцями солдати Війська Польського утворили підпільно-партизанський рух Армію Крайову. Вона виконувала накази польського уряду, що діяв на вигнанні в Лондоні. Ця антинацистська й антикомуністична сила виступала за визволення Польщі без участі СРСР. Водночас Польська робітнича партія мала свої відділи — Армію Людову (АЛ). Її метою було встановлення комуністичної влади після вигнання німців.
Між іншим, це ще не повний список польських партизанів. Помірно ліва Селянська партія керувала Селянськими батальйонами (Батальйони хлопські — БХ). За своєю чисельністю (160 тисяч) це було друге після АК (350 тисяч) партизанське формування в Польщі. Як наслідок злиття 17 польських партизанських організацій постали Національні збройні сили (Народові сіли збройні — НСЗ). Ці формації визнавали польський еміграційний уряд у Лондоні, проте мали відмінні погляди на стратегію й тактику боротьби.
Партизани Армії Крайової під час Варшавського повстання, серпень-жовтень 1944 р.
Вони то об’єднувалися в тимчасові союзи, то конкурували одна з одною. Іноді доходило до взаємної кривавої боротьби. Особливо непримиренно проти комуністичної Армії Людової виступали націоналісти з Національних збройних сил. Після завершення війни формування національного спрямування продовжили боротьбу проти встановленого у Польщі комуністичного режиму та увійшли в історію під назвою «Проклятих солдатів».
Справжня громадянська війна розгорнулася в підпіллі у Югославії. Вірні королю загони четників не на життя, а на смерть билися з комуністичними партизанами. Четники — це колишні вояки королівської армії, організовані генералом Драголюбом Михайловичем в Югославське військо на Батьківщині. Інші партизани об’єднувалися в Народно-визвольну армію Югославії під проводом лідера компартії Йосипа Броза Тіта. Західні союзники спершу підтримували четників, але ближче до кінця війни надали перевагу партизанам Тіта. Це й вирішило їхню перемогу в боротьбі за владу. У 1946 році четників розбили, а Михайловича стратили.
Кривавими міжусобицями відзначався рух Опору в Греції. Компартія сформувала Національно-визвольний фронт з військовим крилом — Національною народно-визвольною армією. Їхнім найбільшим суперником виступала Національна республіканська грецька ліга. Третьою повстанською групою була Армія національного й соціального визволення, що воювала за ліберально-республіканський лад.
Загін четників-націоналістів перед бойовою операцією, Південна Сербія, 1943 р.
За британського посередництва всі ці течії підписали в липні 1943 року Угоду національних загонів для спільної боротьби проти німецько-італійських окупантів. Але комуністи не хотіли відновлення старого ладу після перемоги лібералів. Тому в жовтні 1943 року Національна народно-визвольна армія розпочала напади на інші партизанські групи. Так розгорілася кривава громадянська війна, що тривала до 1949 року.
Неоднорідним був і рух Опору проти японських загарбників у Китаї, що тривав у 1937–1945 роках. Заради вигнання окупантів війська націоналіста Чан Кайші й комуніста Мао Цзедуна припинили громадянську війну і боролися спільно. Однак після звільнення Китаю взаємна боротьба відновилася.
Спільна боротьба партизанів різних політичних переконань проти зовнішніх загарбників була поширеним явищем. Вони по-різному бачили майбутнє своїх країн після визволення. І тому намагалися усунути опонентів з арени боротьби. У цьому плані Україна не була унікальною.
Югославські комуністичні партизани входять у Белград, жовтень 1944 р.
Від перших місяців німецько-радянської війни діяли партизани, організовані радянським командуванням. Із 1942 року почалося зародження національної течії в русі Опору. Утворилися загони «Поліської січі» отамана Тараса Боровця і ОУН (мельниківців). На межі 1942/1943 років ОУН (бандерівці) творять Українську повстанську армію. Така строкатість націоналістичних партизанів існувала до кінця 1943 року, коли їх усіх бандерівці включили в єдину УПА.