«Велика Перемога» стала реабілітацією радянської влади за вчинені жахливі злочини, перетворила почуття страху до ката Сталіна в почуття подяки до вождя і захисника. За межами СРСР вона більше посприяла становленню прорадянських настроїв у світі після війни, ніж усі спецоперації Комінтерну разом узяті.
«Велика Перемога» виконувала ще одну важливу функцію для радянського керівництва після Сталіна — легітимізувала владу, надавала їй необхідного героїчного ореолу. Адже після сталінських чисток не залишилося соратників Леніна, людей, освячених участю в Жовтневій революції.
Міф «Великої Перемоги» продовжував жити і після падіння СРСР. У кожній колишній його республіці, а тепер уже незалежній державі, справно відзначається чергова річниця 9 травня. 60-літній ювілей завершення війни, який проходив у Москві в 2005 році, засвідчив: для російського керівництва це не лише данина традиції чи певна історична інерція. «Велика Перемога» знову стала ключовою тезою нової державної ідеології Кремля.
Росія йшла на дипломатичні скандали, захищаючи «святу пам’ять про Перемогу», нещадно критикувала всі намагання переглянути застарілу радянську концепцію війни. Навіть готується прийняти спеціальний закон, який карав би всіх, хто спробує поставити під сумнів «Велику Перемогу». При цьому невідомо як, але чинність нового закону мала б поширюватися на всі пострадянські країни.
Останній момент є надзвичайно важливим — він свідчить, що Росія не просто реанімує старі історичні міфи, але й намагається їх активно експортувати.
Реанімація концепції «Великої Перемоги» є лише одним з елементів нової політики Кремля, суть якої — відновлення російського впливу на пострадянському просторі. Для цього використовується все: і енергетичний шантаж, і наявність російськомовного населення, і навіть факт володіння ядерною зброєю. Не останнє місце в цьому арсеналі відводиться так званій «спільній історії», центральними пунктами якої є концепти «Великої Вітчизняної війни» та «Великої Перемоги» і радянські міфи про цю війну. Їхня широка пропаганда засобами кіно, телебачення, літератури ставить за мету утримувати народи колишнього СРСР в орбіті російського впливу. Спільне героїчне минуле має стати платформою для формування (чи утримання) потужного проросійського лобі в незалежних державах.
Ще одна місія «Великої Перемоги» — відсунути у тінь велику поразку, якою закінчилася для СРСР «холодна війна», забути її, викинути на смітник історії разом зі «страшними роками єльцинської демократії». Це важливе завдання для влади, яка вважає розвал Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою в історії, а свою силу черпає з минулого «країни, з якою всі рахувалися».
Отож міфи про війну виконують не просто певну гуманітарну функцію — вони розглядаються як важливий інструмент відновлення геополітичного впливу Росії.
Із їхнім застосуванням практично не виникає проблем у більшості пострадянських держав, за винятком балтійських. Останні, російський вплив на які із вступом в НАТО та ЄС суттєво обмежився, російські ЗМІ зумисно демонізують і творять із них потрібний для Росії «страшний приклад перегляду історії».
Несподівано для Кремля з імплементацією радянської/російської пропаганди про війну виникли проблеми в Україні. Особливо після 2004 року, коли тут почали реалізовувати власну, не просто відмінну, але часом діаметрально протилежну до російської політику пам’яті. Засудження злочинів комуністичного минулого, відкриття архівів комуністичних спецслужб в Україні відбувалися практично одночасно зі спробами реабілітації радянського минулого в Росії. Тож не дивно, що історія стала ще однією ареною суперництва між двома країнами, не менш гарячого, ніж суперництво в енергетичній сфері.
Так само не дивно, що після перемоги на виборах у 2010 році проросійського кандидата Віктора Януковича українська політика пам’яті зазнала докорінних змін і чи не найяскравіше проявилася якраз у питаннях, пов’язаних з історією Другої світової війни.
Стараннями міністра освіти Дмитра Табачника в підручники історії повернувся термін «Велика Вітчизняна війна», звідти ж вилучено інформацію про український визвольний рух та його лідерів. Прийнято закон про використання так званого прапора перемоги (насправді червоного радянського), 9 травня знову відзначалося гучними військовими парадами. Народний депутат Вадим Колесніченко намагався запозичити в Росії досвід історичних законів, які мали закріпити радянське бачення війни. Частину з них навіть було прийнято в скандально відомому пакеті диктаторських законів від 16 січня 2014 року.