На початку березня старий граф Ілля Андрійович Ростов був заклопотаний влаштуванням обіду в Англійському клубі для прийому князя Багратіона.
Граф у халаті ходив по залі, даючи накази клубному економові і знаменитому Феоктистові, старшому куховарові Англійського клубу, про спаржу, про свіжі огірки, про суниці, про теля і рибу для обіду князеві Багратіону. Граф, з дня заснування клубу, був його членом і старшиною, йому було доручено від клубу влаштування свята на честь Багратіона, тому що рідко хто вмів так розкішно, гостинно влаштувати бенкет, особливо тому, що рідко хто вмів і хотів прикласти свої гроші, коли їх бракуватиме на влаштування бенкету. Куховар і економ клубу з веселими обличчями слухали накази графа, бо вони знали, що ні при кому, як при ньому, не можна краще поживитися на обіді, який коштує кілька тисяч.
— Ну, гляди ж, гребінчиків, гребінчиків у тортю поклади, знаєш!
— Холодних, отже, три?.. — спитав куховар. Граф задумався.
— Не можна менше, три… майонез раз, — сказав він, загинаючи палець…
— То накажете стерлядей великих узяти? — спитав економ.
— Що ж діяти, візьми, коли не спускають. Ага, матінко ти моя, я мало не забув. Треба ж іще одну антре на стіл. Ох, лишенько! — він схопився за голову. — Та хто ж мені квіти привезе? Митенька! Гов, Митенька! Лети, Митенька, у підмосковну, — звернувся він до управителя, який увійшов на його поклик, — лети в підмосковну і накажи ти Максимці-садівникові зараз спорядити валку. Скажи, щоб усі оранжереї сюди волік, щоб закутав повстю. Та щоб мені двісті вазонів тут на п'ятницю були.
Давши ще кілька різних наказів, він вийшов був відпочити до графинечки, але знову згадав щось потрібне, вернувся сам, вернув куховара та економа і знову став наказувати. У дверях почулася легка чоловіча хода, бренькання острог, і гарний, рум'яний, з чорніючими вусиками, увійшов молодий граф, який, видно, відпочив і виплекався на спокійному житті в Москві.
— Ах, братіку мій! Голова йде обертом, — сказав старий, немов соромлячись, усміхаючись перед сином. — Хоч би ти ось допоміг! Адже треба ще співаків. Музика в мене є, та циган, чи що, покликати? Ваша братія, військові, це люблять.
— Далебі, таточку, я думаю, князь Багратіон, готуючись до Шенграбенської битви, менше морочився, ніж ви тепер, — сказав син, усміхаючись.
Старий граф прикинувся розсердженим.
— Авжеж, ти балакай, ти спробуй!
І граф звернувся до куховара, який з розумним і поважним обличчям спостережливо і привітно поглядав на батька й на сина.
— Яка молодь ось, га, Феоктисте? — сказав він. — Сміється з нашого брата — стариків.
— Що ж, ваше сіятельство, їм би тільки попоїсти добре, а як усе зібрати та сервірувати, це не їх справа.
— Так, так! — вигукнув граф і, весело схопивши сина за обидві руки, закричав: — Так ось же що, попався ти мені! Візьми ти зараз парні сани і рушай до Безухова і скажи, що граф, мовляв, Ілля Андрійович прислав просити у вас суниць та ананасів свіжих. Більше ні в кого не дістанеш. Самого його нема, то ти зайди, княжнам скажи, і звідти, ось що, їдь ти на Разгуляй — Іпатка-кучер знає, — знайди ти там Ілюшку-цигана, от що у графа Орлова тоді танцював, пам'ятаєш, у білому казакині, і приведи ти його сюди, до мене.
— Із циганками його сюди привести? — спитав Микола, сміючись.
— Ну, ну!..
Під цей час нечутними кроками, з діловим, заклопотаним і разом по-християнському покірливим виглядом, що ніколи не покидав її, увійшла до кімнати Анна Михайлівна. Незважаючи на те, що кожного дня Анна Михайлівна заставала графа в халаті, щоразу він бентежився при ній і просив пробачення за свій костюм.
— Нічого, графе, голубчику, — сказала вона, покірливо заплющуючи очі. — А до Безухова я поїду, — сказала вона. — Молодий Безухов приїхав, і тепер, графе, ми все дістанемо з його оранжерей. Мені й треба було бачити його. Він мені прислав листа від Бориса. Хвалити бога, Боря тепер при штабі.
Граф зрадів, що Анна Михайлівна брала одну частину його доручень, і наказав запрягти для неї маленьку карету.
— Ви Безухову скажіть, щоб він приїжджав. Я його запишу. Що він з дружиною? — спитав він.
Анна Михайлівна пустила під лоб очі, і обличчя її пойняла глибока скорбота…
— Ах, мій друже, він дуже нещасний, — сказала вона. — Якщо правда те, що ми чули, то це жах. І чи думали ми, коли так раділи його щастям! І така висока, небесна душа, цей молодий Безухов! Так, мені від душі шкода його, і я постараюся його втішити, наскільки це від мене залежатиме.