— Наташо, годі-бо, дурниці! — сказала вона, ще сподіваючись, що це був жарт.
— Ну от, дурниці! Я вам серйозно кажу, — сердито промовила Наташа. — Я прийшла спитати, що робити, а ви мені кажете — «дурниці»…
Графиня знизала плечима.
— Якщо правда, що мосьє Денисов освідчився тобі, то скажи йому, що він дурень, та й годі.
— Ні, він не дурень, — ображено й серйозно сказала Наташа.
— Ну, то чого ж ти хочеш? Ви ж нині всі закохані. Ну, закохана, то виходь за нього заміж, — сердито сміючись, промовила графиня, — з богом!
— Ні, мамо, я не закохана в нього… мабуть, не закохана в нього.
— Ну, то так і скажи йому.
— Мамо, ви сердитесь? Ви не сердьтеся, голубонько, ну, в чому ж я винна?
— Ні, та що ж це, мій друже? Хочеш, я піду скажу йому, — сказала графиня, усміхаючись.
— Ні, я сама, тільки навчіть. Вам усе легко, — додала вона, відповідаючи на її усмішку. — А який ви бачили, як він мені це сказав! Адже я знаю, що він не хотів цього сказати, та вже ненароком сказав.
— Ну, все ж треба відмовити.
— Ні, не треба. Мені так його шкода! Він такий хороший.
— Ну, то прийми освідчення. І справді, час іти заміж, — сердито і глузливо сказала мати.
— Ні, мамо, мені так шкода його. Я не знаю, як я скажу.
— Та тобі й нема чого казати, я сама скажу, — промовила графиня, обурена з того, що насмілились дивитися, як на дорослу, на цю маленьку Наташу.
— Ні, нізащо, я сама, а ви слухайте під дверима, — і Наташа побігла через вітальню до зали, де на тому самому стільці, біля клавікордів, затуливши обличчя руками, сидів Денисов. Він схопився на звук її легких кроків.
— Наталі, — сказав він, швидкими кроками підходячи до неї, — вирішуйте мою долю. Вона в ваших руках!
— Василю Дмитровичу, мені вас так жаль!.. Ні, але ви такий хороший… та не треба… це… а так я вас завжди любитиму.
Денисов нагнувся над її рукою, і вона почула чудні, незрозумілі для неї звуки. Вона поцілувала його в чорну скуйовджену, кучеряву голову. В цей час поспішно зашелестіло графинине плаття. Вона підійшла до них.
— Василю Дмитровичу, я дякую вам за честь, — сказала графиня збентеженим голосом, який, проте, здавався Денисову строгим, — але моя дочка така молода, і я думала, що ви, як друг мого сина, звернетеся перше до мене. В такому разі ви не змусили б мене відмовляти.
— Графине… — сказав Денисов з опущеними очима і провинним виглядом, хотів сказати ще щось і запнувся.
Наташа не могла спокійно бачити його таким жалюгідним. Вона почала голосно схлипувати.
— Графине, я завинив перед вами, — заговорив Денисов далі уриваним голосом, — але знайте, що я так гаряче люблю вашу дочку і всю вашу родину, що двоє життів віддам… — Він подивився на графиню і помітив суворість на її обличчі…— Ну, прощавайте, графине, — сказав він, поцілувавши її в руку, і, не глянувши на Наташу, швидкими рішучими кроками вийшов з кімнати.
На другий день Ростов провів Денисова, який не хотів більш жодного дня залишатися в Москві. Денисова проводили в циганів усі його московські приятелі, і він не пам'ятав, як його поклали в сани і як везли перші три станції.
Після від'їзду Денисова Ростов, чекаючи на гроші, які не відразу міг зібрати старий граф, пробув ще два тижні в Москві, не виїжджаючи з дому, і здебільшого в кімнаті панночок.
Соня була до нього ніжніша і відданіша, ніж перше. Вона, здавалося, хотіла показати йому, що його програш був подвигом, за який вона тепер ще дужче любить його; та Микола тепер вважав себе не гідним її.
Він списав альбоми дівчаток віршами й нотами і, не попрощавшись ні з ким зі своїх знайомих, відіславши, нарешті, всі сорок три тисячі й одержавши розписку від Долохова, поїхав наприкінці листопада доганяти полк, що був уже в Польщі.
Частина друга
I
Після своєї розмови з дружиною П'єр поїхав до Петербурга. В Торжку на станції не було коней, чи не хотів їх дати доглядач. П'єр мусив чекати. Він, не роздягаючись, ліг на шкіряний диван перед круглим столом, поклав на цей стіл свої великі ноги в теплих чоботях і задумався.
— Накажете чемодани внести? Постіль постелити, чай приготувати? — питав камердинер.
П'єр не відповідав, бо нічого не чув і не бачив. Він задумався ще на попередній станції і все думав про одно — про таке важливе, що на все інше круг себе він зовсім не звертав уваги. Його не тільки не цікавило, пізніше чи раніше він приїде до Петербурга або — буде чи не буде йому місце відпочити на цій станції, але й було однаково, в порівнянні з тими думками, що заполонювали його тепер, пробуде він кілька годин чи ціле життя на цій станції.