— По-сьоме, намагайтеся, — сказав ритор, — частими роздумами про смерть довести себе до того, щоб вона більш не здавалася вам страшним ворогом, а другом… який звільняє від тяжкого цього життя в трудах доброчесності змучену душу, щоб ввести її в місце нагороди і заспокоєння.
«Справді, це повинно бути так, — думав П'єр, коли по цих словах ритор знову пішов від нього, покидаючи його на самітний роздум. — Це повинно бути так, але я ще такий слабкий, що люблю своє життя, смисл якого лише тепер потроху відкривається мені». А решту п'ять чеснот, які, перебираючи по пальцях, згадав П'єр, він почував у душі своїй: і мужність, і щедрість, і добронравність, і любов до людства, і особливо покору, яка навіть здавалася йому не чеснотою, а щастям, (йому так радісно було тепер позбутися власної сваволі і підкорити свою волю тому і тим, які знали безсумнівну істину.) Сьому чесноту П'єр забув і ніяк не міг згадати її.
Втретє ритор повернувся швидше і спитав П'єра, чи все ще він твердий у своєму намірі і чи наважується піддати себе всьому, що від нього вимагатиметься.
— Я готовий на все, — сказав П'єр.
— Ще повинен вас повідомити, — сказав ритор, — що орден наш учення своє розкриває не лише в словах, а й іншими засобами, які на істинного шукача мудрості й доброчесності впливають, можливо, сильніше, ніж словесні тільки пояснення. Ця храмина убранням своїм, яке ви бачите, вже повинна була з'ясувати вашому серцю, якщо воно щире, більше, ніж слова; ви побачите, можливо, і при дальшому прийманні вас подібний спосіб з'ясовування. Орден наш наслідує стародавні товариства, які відкривали своє вчення ієрогліфами. Ієрогліф, — говорив ритор, — є найменування якоі-небудь не підлеглої почуттям речі, яка містить у собі якості, подібні до зображуваної.
П'єр знав дуже добре, що таке ієрогліф, але не смів говорити. Він мовчки слухав ритора, з усього почуваючи, що зараз почнуться випробування.
— Якщо ви тверді, то я повинен приступити до введення вас, — сказав ритор, ближче підходячи до П'єра. — На знак щедрості прошу вас віддати мені всі коштовні речі.
— Але я з собою нічого не маю, — сказав П'єр, гадаючи, що йому кажуть віддати все, що він має.
— Те, що на вас є: годинник, гроші, персні…
П'єр квапливо витяг гаманця, годинника і довго не міг зняти з товстого пальця обручку. Коли це було зроблено, масон сказав:
— На знак покори прошу вас роздягтися. — П'єр скинув фрак, жилет і лівий чобіт за вказівкою ритора. Масон відкрив сорочку на лівому боці його грудей і, нагнувшись, підняв його штанину на лівій нозі вище коліна. П'єр квапливо хотів зняти і правий чобіт та закачати штани, щоб звільнити від цієї турботи незнайому йому людину, але масон сказав йому, що цього не треба, — і дав йому туфлю на ліву ногу. З дитячою усмішкою соромливості, сумніву й іронії над самим собою, яка проти його волі виявлялась на обличчі, П'єр стояв, опустивши руки і розставивши ноги перед братом-ритором, чекаючи його нових наказів.
— І нарешті, на знак щирості, я прошу вас відкрити мені головну вашу пристрасть, — сказав він.
— Моя пристрасть! У мене їх було так багато, — сказав П'єр.
— Ту пристрасть, яка більш за всі інші змушувала вас хитатися на шляху доброчесності, — сказав масон.
П'єр помовчав, відшукуючи.
«Вино? Обжерливість? Неробство? Лінощі? Запальність? Злоба? Жінки?» — перебирав він свої пороки, в думці зважуючи їх і не знаючи, якому віддати перевагу.
— Жінки, — сказав тихим, ледве чутним голосом П'єр. Масон не ворушився і не говорив довго по цій відповіді. Нарешті він підступився до П'єра, взяв зі столу хустину і знову зав'язав йому очі.
— Востаннє кажу вам: зверніть всю свою увагу на самого себе, накладіть кайдани на свої почуття і шукайте блаженства не в пристрастях, а в своєму серці. Джерело блаженства не поза нами, а в нас самих…
П'єр вже почував у собі це освіжне джерело блаженства, що тепер радістю і зворушенням переповняло його душу.
IV
Незабаром по цьому в темну храмину прийшов за П'єром уже не ритор, а поручник Вілларський, якого він пізнав по голосу. На нові запитання про твердість його наміру П'єр відповів:
— Так, так, згоден, — і з осяйною дитячою усмішкою, з відкритими гладкими грудьми, нерівно і боязко ступаючи однією роззутою і однією взутою ногою, пішов вперед на шпагу, яку приставив до його оголених грудей Вілларський. З кімнати його повели коридорами, повертаючи туди й сюди, і нарешті привели до дверей ложі. Вілларський кашлянув, йому відповіли масонськими стуками молотків, двері відчинилися перед ними. Чийсь басовитий голос (П'єрові очі все ще були зав'язані) поставив йому запитання про те, хто він, де, коли народився і т. ін. Потім його знову повели кудись, не розв'язуючи йому очей, і під час ходіння його говорили йому алегорії про тягар його мандрів, про священну дружбу, про одвічного будівника світу, про мужність, з якою він повинен переносити труди і небезпеки. Під час цих мандрів П'єр помітив, що його називали то шукачем, то страдником, то жадальником і по-різному стукали при цьому молотками та шпагами. У той час, як його підводили до якоїсь речі, він помітив, що сталося замішання і сум'яття між його керівниками. Він чув, як пошепки засперечались між собою круг нього люди і як один наполягав на тому, щоб його було проведено по якомусь килиму. По цьому взяли його праву руку, поклали на щось, а лівою сказали йому приставити циркуль до лівого боку грудей і змусили його прочитати, повторюючи слова, які читав інший, клятву вірності законам ордену. Потім погасили свічки, запалили спирт, як це чув по запаху П'єр, і сказали, що він побачить мале світло. З нього зняли пов'язку, і П'єр, як уві сні, побачив у тьмяному світлі спиртового вогню кілька чоловік, які, в таких самих фартухах, як і ритор, стояли навпроти нього і тримали шпаги, спрямовані в його груди. Між ними стояла людина в білій закривавленій сорочці. Побачивши це, П'єр грудьми подався вперед на шпаги, бажаючи, щоб вони встромилися в нього. Але шпаги відійшли від нього, і йому зараз же наділи пов'язку.