— Так, адже війну, кажуть, оголошено, — промовила гостя.
— Давно говорять, — сказав граф. — Знову поговорять, поговорять, та так і залишать. Ma chère, от же дружба І — повторив він. — Він іде в гусари.
Гостя, не знаючи, що сказати, похитала головою.
— Зовсім не з дружби, — відповів Микола, спалахнувши і вимовляючись, неначе від ганебного наклепу на нього. — Зовсім не дружба, а просто почуваю покликання до військової служби.
Він оглянувся на кузину й на гостю-панночку: обидві дивилися на нього із схвальною усмішкою.
— Сьогодні обідає в нас Шуберт, полковник Павлоградського гусарського полку. Він був у відпустці тут, і бере його з собою. Що ж робити? — сказав граф, знизуючи плечима й говорячи жартівливо про справу, яка, видно, завдала йому багато горя.
— Я вже казав вам, татку, — промовив син, — що коли вам не хочеться мене відпустити, я залишусь. Але я знаю, що ні до чого не здатний, крім військової служби; я не дипломат, не чиновник, не вмію приховувати того, що почуваю, — казав він, усе поглядаючи з кокетством красивої молодості на Соню та на гостю-панночку.
Кішечка, впиваючись у нього очима, здавалася готовою кожної секунди почати гру і виявити всю свою кішачу натуру.
— Ну, ну, добре! — сказав старий граф, — усе гарячиться… Все Бонапарте всім голови запаморочив; усі думають, як це він з поручиків потрапив у імператори. Що ж, дай боже, — додав він, не помічаючи глузливої усмішки гості.
Дорослі заговорили про Бонапарте. Жюлі, дочка Карагіної, звернулася до молодого Ростова:
— Який жаль, що вас не було в четвер у Архарових. Мені нудно було без вас, — сказала вона, ніжно усміхаючись до нього.
Потішений молодик з кокетливою усмішкою молодості ближче присів до неї і зайшов з усміхненою Жюлі в окрему розмову, зовсім не помічаючи того, що ця його мимовільна усмішка ножем ревнощів різала серце Соні, яка червоніла і вдавано усміхалася. В середині розмови він оглянувся на неї. Соня з пристрасною злістю глянула на нього і, ледве стримуючи на очах сльози, а на губах вдавану усмішку, встала і вийшла з кімнати. Вся Миколова жвавість зникла. Він дочекався першої паузи в розмові і з розстроєним обличчям вийшов з кімнати розшукувати Соню.
— Як вони білими нитками шиті, секрети всієї цієї молоді! — сказала Анна Михайлівна, показуючи на Миколу, який виходив. — Cousinage dangereux voisinage[127], — додала вона.
— Отак-то, — сказала графиня, коли зник той промінь сонця, що пробився у вітальню разом з цим молодим поколінням, і неначе відповідаючи на запитання, якого ніхто їй не ставив, але яке повсякчас непокоїло її. — Скільки страждань, скільки турбот перенесено за те, щоб тепер ними тішитися! А й тепер, далебі, більше страху, ніж радості. Все боїшся, все боїшся! Саме той вік, у якому так багато небезпек і для дівчаток і для хлопчиків.
— Усе від виховання залежить, — сказала гостя.
— Так, ваша правда, — говорила далі графиня. — Досі я була, хвалити бога, другом своїх дітей, і користуюся цілковитою їх довірою, — казала графиня, повторюючи помилку багатьох батьків, які гадають, що в дітей їхніх нема таємниць від них. — Я знаю, що я завжди буду першою confidente[128] моїх дочок і що Миколенька, зі своєю палкою вдачею, коли й буде пустувати (хлопцеві не можна без цього), то все ж не так, як ці петербурзькі панове.
— Егеж, славні, славні діти, — потвердив граф, який завжди розв'язував заплутані для нього питання тим, що все вважав славним. — Ось бачите! Захотів у гусари! Та от, чого нам більше, ma chère!
— Яка мила істота ваша менша! — сказала гостя. — Порох!
— Так, порох, — сказав граф. — У мене вдалася! І який голос: хоч і моя дочка, а я правду кажу, співачка буде, Саломоні друга. Ми взяли італійця вчити її.
— Чи не рано? Кажуть, шкідливо для голосу вчити в цю пору.
— О, ні, де там рано! — сказав граф. — Як же наші матері виходили в дванадцять-тринадцять років заміж?
— Вона вже й тепер закохана в Бориса! Ач яка! — сказала графиня, тихо усміхаючись, дивлячись на Борисову матір і, видно, відповідаючи на думку, що завжди її цікавила, говорила далі: — Ну, от бачите, якби я тримала її суворо, якби забороняла їй… бог знає, що вони робили б нишком (графиня розуміла — вони цілувалися б), а тепер я знаю кожне її слово. Вона сама увечері прибіжить і все мені розкаже. Можливо, я балую її, але, далебі, це, здається, краще. Я старшу тримала суворо.