XV
Повернувшись цього разу з відпустки, Ростов вперше відчув і взнав, який міцний був його зв'язок з Денисовим і з усім полком.
Коли Ростов під'їжджав до полку, він почував щось подібне до того, що він почував, під'їжджаючи до Поварського дому. Коли він побачив першого гусара в розстебнутому мундирі свого полку, коли він упізнав рудого Дементьєва, побачив конов'язі рижих коней, коли Лаврушка радісно вигукнув до свого пана: «Граф приїхав!» і патлатий Денисов, який спав до того в ліжку, вибіг з землянки, обняв його і офіцери зійшлись до нього, — Ростов почував те саме, що почував він, коли його обнімала мати, батько і сестри, і сльози радості, підступивши йому до горла, перешкодили йому говорити. Полк був теж домівкою, і домівкою незмінно милою і дорогою, як і домівка батьківська.
Прибувши до полкового командира, одержавши призначення до того самого ескадрону, побувавши на чергуванні й на фуражировці, ввійшовши в усі маленькі інтереси полку і відчувши себе позбавленим волі і закованим в одну вузьку незмінну рамку, Ростов відчув те саме заспокоєння, ту саму опору і ту саму свідомість того, що він тут вдома, на своєму місці, які він почував і в рідній домівці. Не було всього того безладдя вільного світу, в якому він не знаходив собі місця і помилявся в добиранні; не було Соні, з якою треба було або не треба було порозуміватися. Не було змоги їхати туди чи не їхати туди; не було цих двадцяти чотирьох годин доби, які стількома різними способами можна було використати; не було цієї безлічі людей, з яких ніхто не був ближчим, ніхто не був дальшим; не було цих неясних і непевних грошових стосунків з батьком; не було нагадування про жахливий програш Долохову! Тут, у полку, все було ясно і просто. Увесь світ був поділений на два нерівних відділи: один — наш Павлоградський полк, і другий — все інше. І до цього іншого не було ніякого діла. У полку все було відомо: хто був поручик, хто ротмістр, хто гарний, хто поганий чоловік, і головне — товариш. Маркітант вірить наборг, платня одержується третинами; вигадувати і вибирати нема чого, лише не роби нічого такого, що вважається поганим у Павлоградському полку; а пошлють, роби те, що ясно і чітко визначено і наказано, — і все буде гаразд.
Увійшовши знову в ці певні умови полкового життя, Ростов почував радість і заспокоєння, подібні до тих, які почуває втомлена людина, лягаючи на відпочинок. Тим більш втішним було в цю кампанію це полкове життя для. Ростова, що він, після програшу Долохову (вчинку, якого він, незважаючи на всі заспокійливі вмовляння рідних, не міг пробачити собі), вирішив служити не як раніш, а так, щоб загладити свою вину, служити добре й бути цілком хорошим товаришем і офіцером, тобто прекрасною людиною, що здавалося таким трудним у цивільному житті, а в полку таким можливим.
Ростов, з часу свого програшу, вирішив, що він за п'ять років заплатить цей борг батькам, йому надсилали по десять тисяч на рік, а тепер він вирішив брати лише дві, залишаючи решту батькам для сплати боргу.
Армія наша після неодноразових відступів, наступів та боїв при Пултуску, при Прейсіш-Ейлау, зосереджувалась біля Бартенштейна. Чекали на приїзд государя до армії і на початок нової кампанії.
Павлоградський полк, перебуваючи в тій частині армії, що була в поході 1805 року, спізнився, укомплектовуючись у Росії, до перших дій кампанії. Він не був ні під Пултуском, ні під Прейсіш-Ейлау і в другій половині кампанії, приєднавшись до діючої армії, був зачислений до загону Платова.
Загін Платова діяв незалежно від армії. Кілька разів павлоградці були частинами в перестрілках з ворогом, захопили полонених і одного разу відбили навіть екіпажі маршала Удіно. У квітні місяці павлоградці кілька тижнів простояли біля спустошеного дотла німецького порожнього села, не рухаючись з місця.
Була відлига, грязюка, холод, ріки скресли, дороги стали непроїзними: по кілька днів не видавали ні коням, ні людям провіанту. Тому, що підвозити стало неможливо, люди розсипались по покинутих пустинних селах шукати картоплі, але вже і її знаходили мало.
Все вже з'їли, і все населення розбіглося; ті, що залишалися, були нужденніші за старців, і відбирати в них уже не було чого, і навіть не дуже жалісливі солдати часто, замість брати в них, віддавали їм своє останнє.
Павлоградський полк у боях втратив лише двох поранених; але від голоду та хвороб втратив майже половину людей. У госпіталях помирали так певно, що солдати, хворі на гарячку та на опухання, до чого спричинялися погані харчі, воліли виконувати службу, насилу тягнучи ноги у строю, ніж іти до лікарні. Напровесні солдати стали знаходити подібну до спаржі рослину, яка почала сходити і яку вони називали чомусь машчин солодкий корінь, і розсипалися по луках та полях, шукаючи цього машчиного солодкого кореня (що був дуже гіркий), шаблями викопували його і їли, незважаючи на наказ не їсти цієї шкідливої рослини. Весною серед солдатів з'явилася нова хвороба — опухання рук, ніг та обличчя, причину якої медики вбачали у вживанні цього кореня. Але, незважаючи на заборону, павлоградські солдати ескадрону Денисова їли переважно машчин солодкий корінь, бо вже другий тиждень розтягали останній залишок сухарів, видавали лише по півфунта на чоловіка, а картоплю в останній посилці привезли померзлу і пророслу.