Госпіталь був у маленькому пруському містечку, двічі розореному російськими і французькими військами. Саме тому, що це було влітку, коли в полі було так гарно, містечко це з його поламаними дахами та парканами, з запаскудженими вулицями, обшарпаними жителями і п'яними та хворими солдатами, що блукали по ньому, являло собою особливо тяжке видовище.
У кам'яному будинку, на подвір'ї з залишками розібраного паркана, з частково вибитими рамами й шибками, містився госпіталь. Кілька перев'язаних, блідих і опухлих солдатів ходили по подвір'ї і сиділи на осонні.
Тільки-но Ростов увійшов у двері будинку, його охопив запах гнилого тіла і лікарні. На сходах він зустрів військового російського лікаря з сигарою в роті. За лікарем ішов російський фельдшер.
— Не можу ж я розірватися, — казав лікар, — приходь увечері до. Макара Олексійовича, я там буду. — Фельдшер ще про щось спитав його.
— Е! роби як знаєш! Хіба не однаково? — Лікар побачив Ростова, який піднімався сходами.
— Ви чого, ваше благородіє? — сказав лікар. — Ви чого? Чи куля вас не брала, то ви тифу набратися хочете? Тут, голубе, будинок прокажених.
— Чому? — спитав Ростов.
— Тиф, голубе. Хто ввійде — смерть. Тільки ми двоє з Макєєвим (він показав на фельдшера) тут б'ємося. Тут уже нашого брата лікарів чоловік із п'ять перемерло. Як стане на роботу новенький, через тиждень готовий, — з очевидним задоволенням сказав лікар. — Пруських лікарів викликали, то не люблять союзники ці наші.
Ростов сказав йому, що він бажав бачити гусарського майора Денисова, який тут лежить.
— Не знаю, не відаю, голубе. То ж ви подумайте, у мене на одного три госпіталі, чотириста хворих з гаком! Ще добре, пруські дами-благодійниці нам каву і корпію присилають по два фунти на місяць, а то б пропали. — Він засміявся. — Чотириста, голубе; а мені все новеньких присилають. Адже чотириста є? Га? — звернувся він до фельдшера.
У фельдшера був змучений вигляд. Він, видно, з досадою очікував, чи скоро піде балакучий лікар.
— Майор Денисов, — повторив Ростов, — його під Молітеном поранено було.
— Здається, помер. Га? Макєєв, — байдуже спитав лікар фельдшера.
Фельдшер, проте, не потвердив лікаревих слів.
— Що, він такий довгий, рудуватий? — спитав лікар.
Ростов описав зовнішність Денисова.
— Був, був такий, — ніби радісно промовив лікар, — цей, мабуть, помер; а втім, я довідаюсь, у мене списки були. Є в тебе, Макєєв?
— Списки в Макара Олексійовича, — сказав фельдшер. — А зайдіть, будьте ласкаві, до офіцерських палат, там самі побачите, — додав він, звертаючись до Ростова.
— Ех, краще не заходити, голубе, — сказав лікар, — а то щоб часом самі тут не залишились! — Але Ростов попрощався з лікарем і попросив фельдшера провести його.
— Глядіть же, не нарікайте на мене, — прокричав лікар з-під сходів.
Ростов з фельдшером ввійшли в коридор. Запах лікарні був такий сильний у цьому темному коридорі, що Ростов схопився за носа і мусив зупинитися, щоб набратися сили йти далі. Праворуч відчинилися двері, і звідти виставився на милицях худий, жовтий чоловік, босий і в самій білизні. Він, спершись на одвірок, блискучими, заздрісними очима дивився на тих, що проходили. Заглянувши в двері, Ростов побачив, що хворі й поранені лежали там на підлозі, на соломі й шинелях.
— А можна ввійти подивитися? — спитав Ростов.
— Що ж дивитися? — сказав фельдшер. Але саме тому, що фельдшер, очевидно, не хотів туди впустити, Ростов увійшов у солдатські палати. Запах, з яким він уже обвик в коридорі, тут був ще сильніший. Запах цей тут був трохи інший: він був різкіший; і відчувалося, що саме звідси ось він і походив.
У довгій кімнаті, яскраво освітленій сонцем крізь великі вікна, в два ряди, головами до стін, залишаючи прохід посередині, лежали хворі й поранені. Здебільшого вони були в забутті і не звернули уваги на тих, що ввійшли. Ті, що були при пам'яті, всі підвелися або підняли свої худі, жовті обличчя і всі з однаковим виразом надії на допомогу, докору і заздрості на чуже здоров'я, не зводячи очей, дивилися на Ростова. Ростов вийшов на середину кімнати, заглянув у розчинені двері сусідніх кімнат і з обох боків побачив те ж саме. Він зупинився, мовчки оглядаючись круг себе. Він зовсім не сподівався бачити таке. Перед самим ним лежав майже поперек середнього проходу, на голій підлозі, хворий, певне козак, бо волосся в нього було обстрижене під скобку. Козак цей лежав горілиць, розкинувши величезні руки й ноги. Обличчя в нього було багрово-червоне, очі зовсім увійшли під лоб, так що видно було лише білки, і на босих ногах його і на руках, ще червоних, жили напнулись, як мотузки. Він стукнувся потилицею об підлогу і щось хрипко промовив і став повторювати це слово. Ростов прислухався до того, що він казав, і розібрав оте повторюване слово. Слово те було: попити — пити — попити! Ростов оглянувся, шукаючи того, хто б міг покласти на місце цього хворого й дати йому води.