Наташа подумала.
— Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять… — сказала вона, лічачи по тоненьких пальчиках. — Добре! Отже, кінець?
І усмішка радості й заспокоєння осяяла її жваве обличчя.
— Кінець! — сказав Борис.
— Назавжди? — сказала дівчинка. — До самої смерті?
І взявши його під руку, вона зі щасливим обличчям повільно пішла з ним поруч до диванної.
XI
Графиня так втомилась од візитів, що звеліла не приймати більш нікого, і швейцарові наказано було лише неодмінно запрошувати на обід усіх, хто буде ще приїжджати з поздоровленням. Графині хотілося віч-на-віч поговорити з другом свого дитинства, княгинею Анною Михайлівною, якої вона не бачила як слід, відколи та приїхала з Петербурга. Анна Михайлівна із своїм сплаканим і приємним обличчям підсунулась ближче до графининого крісла.
— З тобою я буду цілком одверта, — сказала Анна Михайлівна. — Вже мало залишилось нас, старих друзів! Тим-то я так і дорожу твоєю дружбою.
Анна Михайлівна подивилася на Віру і зупинилася. Графиня потиснула руку своєму другові.
— Віро, — сказала графиня, обертаючись до старшої дочки, очевидно нелюбої. — Як ви ні в чому не тямите! Хіба ти не почуваєш, що ти тут зайва? Піди до сестер, чи…
Вродлива Віра презирливо усміхнулася, видно, не почуваючи ні найменшої образи.
— Якби ви сказали мені давно, матусю, я б відразу пішла, — промовила вона й подалася до своєї кімнати.
Але, проходячи повз диванну, вона помітила, що в ній біля двох віконець симетрично сиділи дві пари. Вона зупинилась і презирливо усміхнулася. Соня сиділа близько біля Миколи, а він переписував їй вірша, якого він сам вперше склав. Борис із Наташею сиділи біля другого вікна і замовкли, коли ввійшла Віра. Соня й Наташа з винуватими і щасливими обличчями глянули на Віру.
Весело і зворушливо було дивитися на цих закоханих дівчаток, але Віра, побачивши їх, очевидно, не пройнялася приємним почуттям.
— Скільки разів я вас просила, — сказала вона, — не брати моїх речей, у вас є своя кімната. — Вона взяла від Миколи чорнильницю.
— Зараз, зараз, — сказав він, вмочуючи перо.
— Ви все вмієте робити невчасно, — сказала Віра. — То прибігли до вітальні, так що всім совісно стало за вас.
Незважаючи на те, чи саме тому, що слова її були цілком справедливі, ніхто їй не відповів, і всі четверо лише переглядались між собою. Вона затримувалася в кімнаті з чорнильницею в руці.
— І які можуть бути в ваші роки секрети між Наташею та Борисом і між вами, — все самі дурниці!
— Ну, що тобі до того, Віро, — тихеньким голоском, по-заступницькому промовила Наташа.
Вона, видно, була до всіх ще більш, ніж завжди, цього дня добра і щира.
— Дуже безглуздо, — сказала Віра, — мені совісно за вас. Що за секрети?..
— У кожного свої секрети. Ми тебе з Бергом не займаємо, — сказала Наташа, спалахнувши.
— Я думаю, не займаєте, — сказала Віра, — бо в моїх вчинках ніколи нічого не може бути поганого. А ось я матусі скажу, як ти з Борисом обходишся.
— Наталія Іллівна дуже гарно зі мною обходиться, — сказав Борис. — Я не можу скаржитися, — додав він.
— Облиште, Борисе, ви такий дипломат (слово дипломат було в широкому вжитку в дітей у тому особливому значенні, якого вони надавали цьому слову), навіть скучно, — сказала Наташа ображеним, тремтячим голосом. — За що вона до мене чіпляється? Ти цього ніколи не зрозумієш, — сказала вона, звертаючись до Віри, — бо ти ніколи нікого не любила; в тебе серця нема, ти лише madame de Genlis[129] (це прізвисько, яке вважали дуже образливим, дав Вірі Микола), і твоя перша приємність — завдавати прикростей іншим. Ти кокетуй з Бергом, скільки хочеш, — промовила вона швидко.
— Та вже я, певне, не буду перед гостями бігати за молодиком…
— Ну, добилася свого, — втрутився Микола, — наговорила всім прикрого, розстроїла всіх. Ходімте в дитячу.
Усі четверо, як сполохана зграя пташок, встали й пішли з кімнати.
— Мені наговорили прикрого, а я нікому нічого, — сказала Віра.
— Madame de Genlis! Madame de Genlis! — промовили, сміючись, голоси з-за дверей.
Вродлива Віра, яка справляла на всіх такий дратуючий, неприємний вплив, усміхнулась і, видно, не зачеплена тим, що їй сказали, підійшла до дзеркала й поправила шарф та зачіску: дивлячись на своє гарне обличчя, вона стала, як видно, ще холоднішою і спокійнішою.
У вітальні тривала розмова.
— Ah! chère, — сказала графиня, — і в моєму житті tout n'est pas rose. Хіба я не бачу, що du train, que nous allons[130], наших достатків нам не надовго! І все це клуб, і його доброта. В селі ми живемо, хіба ми відпочиваємо? Театри, полювання і бог знає що. Та що про мене говорити! Ну, як же ти все це влаштувала? Я часто дивуюся з тебе, Annette, як це ти, в твої роки, мчиш у повозці сама, в Москву, в Петербург, до всіх міністрів, до всієї знаті, з усіма вмієш обійтися, дивуюсь! Ну, як же це влаштувалося? От я нічого цього не вмію.