Тоді, коли все вкривала пітьма, досить було, звичайно, самого проповідування: новизна істини надавала їй особливої сили; та нині потрібні нам значно сильніші засоби. Тепер треба, щоб людина, яка керується своїми почуттями, знаходила в чесноті чуттєві принади. Не можна викоренити пристрастей, треба лише намагатися спрямувати їх до благородної мети; і тому треба, щоб кожен міг вдовольнити свої пристрасті в межах доброчесності і щоб наш орден давав до того засоби.
Коли в нас буде певна кількість гідних людей у кожній державі, кожне з них підготує ще двоє, і всі вони тісно між собою згуртуються, — тоді все буде можливим для ордену, який потай встиг уже зробити багато чого на благо людства».
Промова ця не тільки справила велике враження, але й викликала хвилювання в ложі. А більшість братів, які вбачали в цій промові небезпечні заміри ілюмінатства, холодно, на П'єрів подив, прийняла його промову. Великий майстер почав заперечувати П'єрові думки. П'єр з більшим і більшим запалом почав розвивати їх. Давно не було такого бурхливого засідання. Утворилися партії: одні обвинувачували П'єра, закидаючи йому ілюмінатство; другі підтримували його. П'єра вперше здивувала на цих зборах та безконечна, різноманітність характерів розуму людського, яка спричинює те, що ніяка істина однаково не мислиться двом людям. Навіть ті з членів, які, здавалося, були на його боці, розуміли його по-своєму, з обмеженнями, із змінами, на які він не міг погодитися, бо головна потреба П'єрова полягала якраз у тому, щоб передати свою думку іншому точнісінько так, як він сам розумів її.
По закінченні засідання головний майстер недоброзичливо й іронічно зробив Безухову зауваження про його запал і про те, що не сама лише любов до чесноти, а й захоплення боротьби керувало ним у суперечці. П'єр не відповів йому і коротко спитав, чи буде прийнято його пропозицію. Йому сказали, що ні, і П'єр, не дочекавшись звичайних формальностей, вийшов з ложі і поїхав додому.
VIII
П'єра знову охопила та нудьга, якої він так боявся. Він три дні після виголошення своєї промови в ложі лежав вдома на дивані, нікого не приймаючи і нікуди не виїжджаючи.
В цей час він одержав листа від дружини, яка благала його про побачення, писала про свою тугу за ним і про бажання присвятити йому все своє життя.
Наприкінці листа вона сповіщала його, що днями приїде до Петербурга з-за кордону.
Слідом за листом у П'єрову самотність вдерся один з братів-масонів, яких він найменше поважав, і, перевівши розмову на П'єрові подружні взаємини, висловив йому у вигляді братньої поради думку проте, що строгість його щодо дружини несправедлива і що П'єр відступається від перших правил масона, не прощаючи тій, що кається.
У цей самий час теща його, дружина князя Василя, присилала за ним, благаючи його хоч на кілька хвилин одвідати її для переговорів у вельми важливій справі; П'єр бачив, що була змова проти нього, що його хотіли з'єднати з дружиною, і це було навіть не неприємно йому в тому стані, в якому він перебував. Йому було однаково: П'єр нічого в житті не вважав справою великої ваги, і під впливом нудьги, що тепер посіла його, він не дорожив ні своєю волею, ні своєю наполегливістю в покаранні дружини.
«Ніхто не правий, ніхто не винуватий, отже й вона не винувата», — думав він. Коли П'єр не виявив відразу згоди на з'єднання з дружиною, то лише тому, що у стані нудьги, в якому він перебував, він не був спроможним вжити будь-яких заходів. Якби дружина приїхала до нього, він би тепер не прогнав її. Хіба не однаково було в порівнянні з тим, що заполонювало П'єра, жити чи не жити з дружиною?
Не відповідаючи нічого ні дружині, ні тещі, П'єр одного разу пізно ввечері зібрався в дорогу і поїхав у Москву, щоб побачитися з Йосипом Олексійовичем. Ось що писав П'єр у своєму щоденнику.
«Москва, 17 листопада.
Щойно оце приїхав від благодійника і поспішаю занотувати все, що я почував під час цих одвідин. Йосип Олексійович живе бідно і третій рік мучиться тяжкою хворобою міхура. Ніхто ніколи не чув від нього стогону чи слова нарікання. З ранку до пізньої ночі, за винятком годин, в які він їсть найпростішу їжу, він працює над наукою. Він прийняв мене ласкаво і посадив на діжку, на якому він лежав; я зробив йому знак рицарів Сходу та Єрусалима, він відповів мені тим самим і з лагідною усмішкою спитав мене, що я узнав і набув у пруських та шотландських дожах. Я розповів йому все, як умів, передав ті основи, які я пропонував у нашій Петербурзькій ложі, і сказав про поганий прийом, зроблений мені, і про розрив мій з братами. Йосип Олексійович, довгенько помовчавши й подумавши, виклав мені на все це свій погляд, який миттю освітлив мені все минуле і весь майбутній шлях, що лежить передо мною. Він здивував мене, спитавши про те, чи пам'ятаю я, в чому полягає троїста мета ордену: 1) у зберіганні й пізнанні таїнства; 2) в очищенні і виправленні себе для сприйняття оного і 3) у виправленні роду людського через прагнення такого очищення. Яка є найголовніша й перша мета з цих трьох? Звичайно, власне виправлення і очищення. Лише до цієї мети ми можемо завжди прямувати незалежно від усіх обставин. Але разом з тим саме ця мета і вимагає від нас найбільше зусиль, і тому ми, гордістю заведені в оману, беремося, упускаючи цю мету, або за таїнство, якого не гідні сприйняти через нечистоту свою, або за виправлення роду людського, тимчасом як самі являємо собою зразок мерзоти і розпусти. Ілюмінатство не є чисте вчення саме тому, що воно втяглося у громадську діяльність і сповнилося гордості. На цій підставі Йосип Олексійович засудив мою промову і всю мою діяльність. Я погодився з ним у глибині душі своєї. З приводу розмови нашої про мої сімейні справи він сказав мені: „Головний обов'язок істинного масона, як я сказав вам, полягає в удосконалюванні самого себе, але часто ми думаємо, що, віддаливши від себе всі труднощі нашого життя, ми скоріше досягнемо цієї мети; навпаки, добродію мій, сказав він мені, тільки у середовищі світських хвилювань можемо ми досягти трьох головних цілей: 1) самопізнання, бо людина може пізнавати себе тільки через порівняння, 2) удосконалення, лише боротьбою досягається воно, і 3) досягнути головної чесноти — полюбити смерть. Лише зрадливість життя може показати нам марність його і може сприяти нашій вродженій любові до смерті або відродженню до нового життя. Слова ці тим більш значні, що Йосип Олексійович, незважаючи на свої тяжкі фізичні страждання, ніколи не нарікає на життя, а любить смерть, до якої він, незважаючи на всю чистоту і висоту своєї внутрішньої людини, не почуває ще себе достатньо готовим. Потім благодійник пояснив мені цілком значення великого квадрата світобудови і вказав на те, що троїсте і сьоме число є основою всього. Він радив мені не поривати стосунків з петербурзькими братами і, займаючи в ложі тільки посади 2-го градусу, намагатися, відвертаючи братів од захоплень гордості, навертати їх на істинний шлях самопізнання та вдосконалювання. Крім того, для себе особисто радив мені найперше стежити за самим собою, і з цією метою дав мені зошита, того самого, в якому я пишу і вписуватиму надалі всі свої вчинки“».