— Ну, ну, ну, — сказала мати.
— Мамо, можна поговорити, правда? — сказала Наташа. — Ну, в душеньку один раз, ну ще і досить. — І вона обхопила матір за шию і поцілувала її під підборіддям. В обходженні своєму з матір'ю Наташа виявляла зовнішню грубість манери, але була така чуйна і спритна, що, хоч би як вона обхопила руками матір, вона завжди вміла це зробити так, щоб матері не було ні боляче, ні неприємно, ні незручно.
— Ну, про що ж сьогодні? — спитала мати, влаштувавшись на подушках і почекавши, поки Наташа, так само перекотившись разів зо два через себе, не лягла з нею поруч під однією ковдрою, вийнявши руки і прибравши серйозного виразу.
Ці нічні Наташині одвідини, що відбувалися до повернення графа з клубу, були однією з найулюбленіших утіх матері і дочки.
— Про що ж сьогодні? А мені треба тобі сказати…
Наташа затулила матері рукою рота.
— Про Бориса… Я знаю, — промовила вона серйозно, — я того і прийшла. Не кажіть, я знаю. Ні, скажіть! — Вона пустила руку. — Скажіть, мамо. Він хороший?
— Наташо, тобі шістнадцять років, у твої роки я була замужем. Ти кажеш, що Боря хороший. Він дуже хороший, і я його люблю, як сина, але чого ж ти хочеш?.. Що ти думаєш? Ти йому зовсім закрутила голову, я це бачу…
Кажучи це, графиня оглянулась на дочку. Наташа лежала, прямо й непорушно дивлячись перед себе на одного із сфінксів червоного дерева, вирізьблених на кутах ліжка, так що графиня бачила тільки у профіль обличчя дочки. Обличчя це вразило графиню своєю особливістю серйозного і зосередженого виразу.
Наташа слухала й міркувала.
— Ну, то що ж? — сказала вона.
— Ти йому закрутила зовсім голову, навіщо? Чого ти хочеш від нього? Ти знаєш, що тобі не можна вийти за нього заміж.
— Чому? — не змінюючи положення, сказала Наташа.
— Тому, що він молодий, тому, що він бідний, тому, що він рідня… тому, що ти й сама не любиш його.
— А звідки ви знаєте?
— Я знаю. Це негоже, голубко моя.
— А як я хочу… — сказала Наташа.
— Перестань говорити дурниці, — промовила графиня.
— А як я хочу…
— Наташо, я серйозно…
Наташа не дала їй доказати, притягла до себе велику графинину руку і поцілувала її зверху, потім у долоню, потім знову перевернула і стала цілувати її в кісточку верхнього суглоба пальця, потім у проміжок, потім знову в кісточку, пошепки примовляючи: «січень, лютий, березень, квітень, травень».
— Говоріть, мамо, чого ж ви мовчите? Говоріть, — сказала вона, оглядаючись на матір, яка ніжним поглядом дивилась на дочку і через це споглядання, здавалося, забула все, що вона хотіла сказати.
— Так не годиться, серце моє. Не всі зрозуміють ваш дитячий зв'язок, а те, що бачитимуть його таким близьким з тобою, може пошкодити тобі в очах інших молодиків, які до нас їздять, і, головне, даремно мучиш його. Він, можливо, знайшов собі наречену до пари, багату; а тепер він божеволіє.
— Божеволіє? — повторила Наташа.
— Я тобі про себе скажу. В мене був один cousin…
— Знаю — Кирило Матвійович, та він же старий?
— Не завжди був старим. Але ось що, Наташо, я поговорю з Борею, йому не треба так часто їздити…
— Чому ж не треба, коли йому хочеться?
— Тому, що я знаю, що це нічим не кінчиться.
— Звідки ви знаєте? Ні, мамо, ви не кажіть йому. Що за дурниці! — казала Наташа тоном людини, в якої хочуть відібрати її власність. — Ну, не вийду заміж; так хай їздить, коли йому весело і мені весело. — Наташа, усміхаючись, подивилась на матір.
— Не заміж, а так, — повторила вона.
— Як же це, мій друже?
— А так. Ну, великий клопіт, що заміж не вийду, а… так.
— Так, так, — повторила графиня і, трясучись усім своїм тілом, засміялася добрим, несподіваним старечим сміхом.
— Годі-бо вам сміятися, перестаньте, — крикнула Наташа, — усе ліжко трясете. Страшенно ви на мене схожі, така ж реготуха… Стривайте… — Вона схопила обидві графинині руки, поцілувала на одній кісточку мизинця — червень, і далі цілувала липень, серпень на другій руці. — Мамо, а він дуже закоханий? Як на ваш погляд? У вас були так закохані? І дуже хороший, дуже, дуже хороший! Тільки не зовсім у моєму стилі — він вузький такий, як годинник столовий… Ви не розумієте?.. Вузький, знаєте, сірий, світлий…