— Не так, не так, Соню! — сказала Наташа, повертаючи голову і хапаючись руками за волосся, якого не встигла пустити з рук покоївка, роблячи зачіску. — Не так бант, іди сюди. — Соня присіла. Наташа переколола стрічку інакше.
— Дозвольте, панночко, не можна так, — казала покоївка, тримаючи Наташине волосся.
— Ах, боже мій, ну потім! Ось так, Соню.
— Чи скоро ви? — почувся графинин голос. — Уже десять зараз.
— Зараз, зараз. А ви готові, мамо?
— Лише току пришпилити.
— Не робіть без мене, — крикнула Наташа, — ви не зумієте!
— Та вже десять.
На балу вирішено було бути о пів на одинадцяту, а треба було ще Наташі одягтися і треба було заїхати до Тавричеського саду.
Покінчивши з зачіскою, Наташа, в коротенькій спідниці, з-під якої виднілися бальні черевички, і в материній кофточці, підбігла до Соні, оглянула її і тоді побігла до матері. Повертаючи їй голову, вона пришпилила току і, ледве встигнувши поцілувати її в сиве волосся, знову побігла до дівчат, які підшивали їй спідницю.
Усі затримувались через Наташину спідницю, що була занадто довга; її підшивали дві дівчини, квапливо обкусуючи нитки. Третя, зі шпильками в губах і в зубах, бігала від графині до Соні; четверта тримала на високо піднятій руці все серпанкове плаття.
— Маврушо, швидше, голубонько!
— Дайте наперстка звідти, панночко.
— Чи скоро, нарешті? — спитав граф, входячи з-за дверей. — Ось вам духи. Перонська чекає не дочекається.
— Уже, панночко, — сказала покоївка, двома пальцями піднімаючи підшите серпанкове плаття і щось обдмухуючи і струшуючи, показуючи цим жестом, яке чисте й ефірне те, що вона тримала.
Наташа стала одягати плаття.
— Зараз, зараз, не йди, тату! — крикнула вона до батька, який відчинив двері, ще з-під серпанку спідниці, що закривала все її обличчя. Соня зачинила двері. Через хвилину графа впустили. Він був у синьому фраку, в панчохах і черевиках, напахчений і припомаджений.
— Ах, тату, який ти гарний, любо глянути! — сказала Наташа, стоячи серед кімнати і розправляючи складки серпанку.
— Дозвольте, панночко, дозвольте, — казала дівчина, стоячи навколішки, обсмикуючи плаття і з одного боку рота на другий пересуваючи язиком шпильки.
— Воля твоя, — з розпачем у голосі скрикнула Соня, оглянувши Наташине плаття, — воля твоя, ще довге!
Наташа відійшла далі, щоб обдивитися в трюмо. Плаття було довге.
— Їй-бо, панно, зовсім не довге, — сказала Мавруша, повзаючи за нею по підлозі.
— Ну, довге, то підігнемо, за одну хвилину підігнемо, — сказала рішуча Дуняша, з хустини на грудях виймаючи голку і знову на підлозі беручись до роботи.
У цей час ніяково, тихими кроками, увійшла графиня у своїй тоці і в оксамитовій сукні.
— Уу! моя красуня! — вигукнув граф. — Краща за вас усіх!..
Він хотів обняти її, але вона, червоніючи, відхилилася, щоб не зім'ятись.
— Мамо, більше набік току, — промовила Наташа. — Я перешпилю, — і кинулась уперед, а дівчата, які підшивали і не встигли за нею кинутись, відірвали шматочок серпанку.
— Боже мій! Що ж це таке? Я, їй-бо, не винна…
— Нічого, обкидаю, не видно буде, — казала Дуняша.
— Красуня, краля ж то моя! — сказала, входячи з-за дверей, няня. — А Сонечка ж, ото красуні!..
О чверть на Одинадцяту, нарешті, сіли в карети й поїхали. Але ще треба було заїхати до Тавричеського саду.
Перонська була вже готова. Незважаючи на те, що вона була стара й негарна, у неї відбувалося цілком те ж саме, що в Ростових, хоч не з такою хапливістю (для неї це була річ звичайна), але так само було напахчено, вимито, напудрено старе, негарне тіло, так само старанно вимито за вухами і навіть так само, як у Ростових, стара покоївка захоплено милувалася вбранням своєї господині, коли та в жовтому платті з шифром вийшла до вітальні. Перонська похвалила туалети Ростових.
Ростови похвалили її смак і туалет і, пильнуючи зачіски і плаття, об одинадцятій годині розмістились по каретах і поїхали.
XV
Наташа з ранку цього дня не мала жодної вільної хвилини й ні разу не встигла подумати про те, що її чекає.
У сирому, холодному повітрі, в тісноті й неповній темряві хиткої карети вона вперше виразно уявила собі те, що має бути там, на балу, в освітлених залах, — музика, квіти, танці, государ, уся блискуча молодь Петербурга. Те, що її чекало, було таке чудове, що вона не вірила навіть, що це буде: так це не пов'язувалося з враженням холоду, тісноти й темряви у кареті. Вона зрозуміла все те, що її чекає, тільки тоді, коли, пройшовши по червоному сукну під'їзду, увійшла, до сіней, зняла шубу й пішла поруч з Сонею попереду матері між квітами по освітлених сходах. Тільки тоді вона згадала, як їй треба триматись на балу, і старанно прибрала ту величну манеру, яку вона вважала неодмінною для дівчини на балу. Та, на щастя її, вона відчувала, що очі її розбігаються: вона нічого не бачила ясно, пульс її почав битися сто разів на хвилину, і кров стала стукати біля її серця. Вона не могла прибрати ту манеру, що зробила б її смішною, і йшла, завмираючи від хвилювання і з усієї сили намагаючись лише приховати його. І це якраз була та сама манера, яка найбільш була до лиця їй. Попереду і позад них, так само перемовляючись і так само в бальному вбранні, входили гості. Дзеркала на сходах відбивали дам у білих, блакитних, рожевих платтях з брильянтами та перлами на оголених руках і шиях.