— Ти їдеш? — спитала Наташа. — Я так і знала! Соня казала, що не поїдете. Я знала, що сьогодні такий день, що не можна не їхати.
— Ідемо, — неохоче відповів Микола, якому сьогодні не хотілось брати Наташу і Петю, бо він мав намір розпочати серйозне полювання. — Ідемо, та тільки по вовків: тобі нудно буде.
— Ти знаєш, що це найбільша моя втіха, — сказала Наташа. — Це негоже — сам їде, звелів сідлати, а нам нічого не сказав.
— «Тщетны россам все препоны», їдемо! — прокричав Петя.
— Та тобі ж не можна: матуся сказала, що тобі не можна, — промовив Микола, звертаючись до Наташі.
— Ні, я поїду, неодмінно поїду, — сказала категорично Наташа. — Даниле, звели нам сідлати, і Михайло щоб виїжджав з моєю зграєю, — звернулась вона до ловчого.
І так уже бути в кімнаті Данилові здавалось непристойним і важким, але мати яку-небудь справу з панночкою — для нього здавалось неможливим. Він опустив очі і, наче його це не стосувалося, поквапився вийти, щоб як-небудь ненароком не пошкодити панночці.
IV
Старий граф, який завжди держав величезну охоту, а тепер передав усю її в синові руки, цього дня, 15 вересня, розвеселившись, зібрався сам теж виїхати.
Через годину уся охота була біля ганку. Микола зі строгим і серйозним виглядом, мовляв, нема часу тепер морочитися дрібницями, пройшов повз Наташу і Петю, які щось розповідали йому. Він оглянув усі частини охоти, послав наперед зграю і мисливців у заїзд, сів на свого рижого Донця і, підсвистуючи собак своєї зграї, рушив через тік у поле, що вело до Отрадненського запусту. Коня старого графа, буланого, якого називали Вифлянкою, вів графський стременний, а сам він мав прямо виїхати у дрожці на залишений для нього лаз.
Усіх гончаків виведено було п'ятдесят чотири собаки, під якими виїхало доїжджачих і вижлятників шість чоловік. При хортах було, крім панів, вісім чоловік, за якими гасало понад сорок хортів, так що з панськими зграями виїхало в поле коло ста тридцяти собак і двадцяти кінних мисливців.
Кожен собака знав господаря і кличку. Кожен мисливець знав своє діло, місце і призначення. Тільки-но вийшли за огорожу, всі без галасу і розмов, рівномірно і спокійно розтяглися по дорозі й по полю, що вели до отрадненського лісу.
Як по хутряному килиму, ішли по полю коні, зрідка чалапаючи по калюжах, коли переходили через дорогу. Імлисте небо все ще непомітно і рівномірно спускалося на землю; в повітрі було тихо, тепло, безгомінно. Зрідка чутно було то мисливське підсвистування, то хропіння коня, то виляск гарапником чи скавуління собаки, що йшов не на своєму місці.
Коли від їхали з версту, назустріч охоті Ростових з туману з'явилося ще п'ять вершників з собаками. Попереду їхав моложавий, гарний старик з великими сивими вусами.
— Здрастуйте, дядечку, — сказав Микола, коли старий під'їхав до нього.
— Чисте діло марш!.. Так і знав, — заговорив дядечко (це був далекий родич, небагатий сусіда Ростових), — так і знав, що не втерпиш, і добре, що їдеш. Чисте діло марш! (Це була улюблена дядечкова приказка.) Бери запуст зараз, а то мій Гірчик доніс, що Ілагіни з охотою в Корниках стоять, вони в тебе — чисте діло марш! — під носом виводок візьмуть.
— Туди ж і йду. Що ж, звалити зграї? — спитав Микола. — Звалити…
Гончаків з'єднали в одну зграю, і дядечко з Миколою далі їхали поруч. Наташа, закутана хустками, з-під яких видно було збуджене, з блискучими очима обличчя, під'їхала до них у супроводі Петі і мисливця Михайла, які не відставали від неї, та берейтора, що був приставлений за няньку при ній. Петя чомусь сміявся, бив і смикав свого коня. Наташа гарно і впевнено сиділа на своєму вороному Арабчику і твердою рукою без зусилля осадила його.
Дядечко незадоволено оглянувся на Петю і Наташу. Він не любив поєднувати пустощі з серйозною справою полювання.
— Здрастуйте, дядечку, і ми їдемо, — прокричав Петя.
— Здрастуйте то здрастуйте, та собак не перечавіть, — суворо сказав дядечко.
— Миколенька, який чудовий собака Труніла! Він упізнав мене, — сказала Наташа про свого улюбленого гончака.
«Труніла, по-перше, не собака, а гончак», — подумав Микола і строго глянув на сестру, намагаючись дати їй відчути ту відстань, що мала розділяти їх у цю хвилину. Наташа зрозуміла це.
— Ви, дядечку, не думайте, що ми заважатимем кому-небудь, — сказала Наташа. — Ми станемо на своєму місці й не поворухнемося.